Привіт, мене звати Єва. Мене звати Маргарита. І ми в парі вже рік — і рік нам сьогодні.

Як ми познайомились

Ми познайомились дуже цікаво, на мій погляд. Я проводила вечерю для клієнтів у центрі, і тут офіціантка передає мені квітку, а там записка. І я одразу зрозуміла, що це вона. Одразу їй написала. І, в принципі, з того часу — квітень минулого року — у нас і почалось спілкування.

Маргарита взагалі думала, що наше перше побачення буде нашим останнім побаченням. Я їй дуже не сподобалась, довго. Мені здається, там був симбіоз таких речей: я дуже звикла бути одна. Чотири роки я шукала ту саму, не хотіла розмінюватись. І тут вона — і в мене якийсь… У сенсі, я буду одна? Не одна. Не одна. От, бачите, досі.

Я зрозуміла, що Маргарита — це вона, коли я запропонувала зустрічатися. Це було 13 травня минулого року, власне, рік тому. І я, в принципі, не доходжу до таких рішень, якщо не відчуваю, що це моя людинка. І вперше робила це сама, бо до цього я була в стосунках з чоловіками, і там зазвичай вони перші ініціювали процес. А тут я зрозуміла. Але фундаментально ми ті самі, одна для одної.

Рік разом

Просто цей рік був складним для нас двох, тому що була і екзистенційна криза, і касовий розрив, і чого ми тільки не проживали, не переживали разом. Але це моя безпека, це мій дім, тому я дуже рада, що ми поруч одна в одної.

Мене дуже дивує, дійсно дивує, наскільки можна бути такою цілеспрямованою — і навіть коли абсолютно немає сил, вона все одно встає і йде. І цього мені дуже не вистачає в житті, в цілому, все моє життя. Тому я дуже рада, що саме така людинка поруч зі мною. А мені навпаки не вистачає цього розслаблення, спокою, відпочинку на всіх рівнях. Тому вона мене теж в цьому дуже вчить. І ми такі інь-янь зійшлися, доповнили, класно збалансували.

Що для нас сім’я

Сім’я для мене — це дім, такий духовний дім, відчуття безпеки. Безпечне місце, де тебе приймуть просто будь-якою, хоч би який поганий в той період життя не був.

Чи відчуваю я нас сім’єю? Частково да, частково ні. Тому що мені все одно потрібен цей момент офіційного затвердження, що ми сім’я. Тому таке — зараз фіфті-фіфті. Я хочу сказати: тому ми і разом, що наші погляди на світ однакові. Мій духовний дім — це вона, і моя сім’я — це вона. Але в нашій країні — не до кінця.

Ну давай так: з моєї перспективи такого прям моменту не було. Я поясню, чому. Тому що ми, наприклад, не купували нерухомість разом поки що. Не потрапляли в реанімацію. Не народжували дітей. І через це, поки ти типу молодий і не прив’язаний до якихось таких історій, ти можеш навіть це не відчувати. Але ми іноді не відчуваємо підтримку на соціальному рівні. Тобто на нас досі можуть якось криво дивитись на вулиці. Це теж буває.

Та взагалі, про що йде мова, якщо в мене родина гомофобна раніше була. І коли я тільки сказала про те, що мені подобаються також жінки, окрім чоловіків, там було дуже багато осуду. Тому воно починається все от з маленького — з того, як тебе вдома приймають.

Ми дивимося в майбутнє

Я особисто хочу сказати… Ну, я дуже раціональна людина, і я дивлюсь на майбутнє. Яким чином ми там візьмемо іпотеку? Як ми можемо це розділити одна на одну? Чи це додатковий договір про те, що ми можемо сплачувати, точніше повинні сплачувати цю іпотеку вдвох? Або про дітей, еко — а як ми зможемо записати дитину, якщо вона народить на мене? І я не можу просто думати далі. Тому що нічого далі такого рівня не може бути. Тому в мене є бажання, але до реалізації навіть в думках я не можу дійти.

Але водночас немає бажання виїжджати з країни. Ну типу, є багато країн, де це вже все легалізовано, і дуже легко це все облаштувати. Немає бажання виїжджати. Будемо робити так, щоб тут це все теж було так само нормативно легалізовано.

Знову крок назад

Ми побачили це, коли почало поширюватися все з соцмережами. Багато ініціатив робили всілякі постики. І, звісно, воно все ширилось. Це добре, що воно ширилось. І коли я прочитала, я відчула, типу, із серії — блін, нічого нового в плані, що краще воно нікуди не йде, і ми робимо як крок назад. Тобто тільки-тільки там з’являлися якісь надії, тому що були історії в суді Шевченківського району, коли казали, що признали шлюб двох чоловіків. Наче є якісь зрушення. А потім ця новина, цей законопроект. І я розумію, що ми знову наче робимо цей крок назад. І знову треба починати якісь нові дії, щоб якось вивести це хоча б на якийсь нуль, на якусь норму. Норму мінусу.

Ну так, щоб прямо сказати мою реакцію — я така: ну, дебіли, що я. Просто в мене немає слів. Ну хоча б одна людина з тих, хто приймав рішення, 264 за чи скільки, — вона хоча б прочитала перший абзац. Як їм ростити своїх дітей, дівчат — в них не буде прав. Це не тільки про ЛГБТ, це про жінок, чоловіків, про дітей, майбутніх дітей нашої держави. Якось все дуже тупо. Ну це же коректне слово — тупоголові. Ну просто оце моя щира емоція була: які вони дурні, все.

І я думаю над тим, як зробити Єві пропозицію. І я думаю, що я б пришвидшила цей процес, якби я знала, що можу потім далі піти і одружитися офіційно. Тому що, ну це як… розумієте, я зроблю цю пропозицію — ну да, ну зробила. А там це вже відповідальність. Це вже крок в нове життя, спільне життя.

Так, бо це все тоді виглядає, наче ми граємо в якусь гру. І правила ми придумали самі, але реальність взагалі інакша. Тому що немає оцієї легітимної підтримки. І в мене ще, через те, що відбувається в країні, це впливає дуже на мій внутрішній світ. Тому що поки це не признається на державному рівні, воно десь підкріплює якусь частку навіть моєї внутрішньої гомофобії. І я починаю собі ставити питання: а чи вірний я вибір роблю? Ну тобто починаються якісь процеси, які взагалі не мають починатися. І мені дуже сумно про це говорити.

Я хочу сказати — я чистокровна лесбійка. Прям чистокровна, від А до Я. Але навіть в мене є думки іноді: а чи точно? Ну просто легше було би бути з чоловіком. Але я не можу це обрати, тому що я буду жити в постійних тортурах — обирати. Це не обирається. Я якось дивно сказала. І ось, навіть воно пробиває. Воно пробиває, і ти такий: а може, я зламана частинка всього цього. Але ні.

Репродуктивні права

Ну і звісно, там момент дітей, пологів — це все було б набагато легше робити, якби це все було дозволено державою так прозоро. А так — це мають бути якісь схемки, мутки, незрозуміло що. Можна я зачитаю цю штуку зараз? Вибачте.

Репродуктивні права:

• Людина не може розпоряджатися власним біологічним матеріалом на користь партнерки чи партнера. Це дозволено лише для осіб іншої статі.
• Допоміжні репродуктивні технології допускаються лише за медичними показаннями.

Тому виходить, що мені потрібно буде доказувати комусь там якийсь свій діагноз — типу, що в мене немає змоги народити самій. Так, тому це права саме людей. Можна навіть не жінки і не чоловіки, а людей. А держава просто така: ви будете робити ось так, ось так, ось так. Так, як маріонетки. Це найбільше, що мене особисто обурює в цій ситуації. Тому що, знаєте, я звикла, що в нас немає прав, ми не можемо одружитися. Але хоча б ми могли мати дітей. А Україна — вам що, діти не потрібні? Ну, у нас демографічна криза.

Ми дуже хочемо дітей

Я думаю, що доволі нормальна кількість людей ЛГБТ заводять дітей. Так, але існує такий стереотип, що в ЛГБТ-шних парах немає дітей. Та тут дебіли теж так думають, вибачте. Хоча якраз такі ЛГБТ-шні пари — вони набагато більш свідомо підходять до народження дітей. Бо якщо вони готові — вони це роблять. Там випадково не вийде ніяк.

Я дуже хочу дітей. Я дуже хочу Луну. Тут у нас сьогодні рік, я їй подарувала таку штуцьку — і тут є Луна. Підвіску. І в неї тут є Луна. Місяць — місяць українською. І хочемо називати доньку Луною. Ось.

І мені прийдеться комусь там гроші туди-сюди, щоб я мала дітей в Україні. Це і так дуже коштує. Еко — це коштує. Ну, мільйон гривень потрібно, я думаю, на всі аналізи і на всі ці штуки. — Я чула, якщо саме цю процедуру беремо, там щось 300–500 тисяч. Не мільйон. — А аналізи до цього?

І я ще раз хочу наголосити на тому, що це ускладнення не тільки для ЛГБТ, яких ви не любите, да, люди? Але важливо це зрозуміти, що це дискримінація жінок.