– Привіт, мене звати Вероніка.
– Вітаю, мене звати Марія. І ми разом вже два з половиною роки.

Як ми познайомились

Ми познайомилися на сайті знайомств онлайн, коли я ще жила у Відні, а Вероніка — в Києві. Але вона збиралася переїжджати у Відень на навчання. Так, на навчання.

Мені було трошки страшно їхати, нікого не знаючи, бо я їхала на навчання — не було ні знайомих, ні друзів, ні родини, нікого. Власне, так я і познайомилася з Марією. І в нас одразу були якісь — хоч я і шукала друзів — в нас одразу був якийсь романтичний підтекст, тому все стало зрозуміло дуже швидко. Я би сказала, що це було кохання з першого погляду.

Я одразу зрозуміла, що вона дуже цікава співрозмовниця і дуже розумна людина. Що в нас сходяться бачення цього світу, стосунків. І я подумала, що мені буде добре з нею.

Що нас захоплює одна в одній

Для мене не було прямо такого одразу моменту, не було якогось конкретного моменту. Це була радше низка моментів. І кожного разу, коли це ставалося, я думала про те, що мені це потрібно. Коли, наприклад, я казала щось неправильне, і Марія мене виправляла — я така: блін, дійсно! Боже, це так геніально. І це не так часто буває, досі. І я кожного разу думаю: боже, оце дуже класно, це дуже круто. Мені це дуже цікаво, і я просто постійно відчуваю наші стосунки через це живими. І дуже активно розвиваюся — якраз через те, що постійно дізнаюся щось нове. Тому це от прям саме такі моменти, мабуть.

Мене дивує те, наскільки в ній багато любові, кохання. І я б сказала, що Вероніка — це справжня сім’янинка. Я ніколи не могла подумати, що мені так пощастить з нею. Дуже мило.

Для мене це, мабуть, про те, що я вважаю себе достатньо творчою людиною. Але те, як Марія щось робить своїми руками — коли вона щось малює або робить якісь прикраси, особливо щось для дому, — для мене це завжди щось як новий світ. Я дивлюсь і така: боже, як можна було до цього додуматися. В найкращих сенсах цієї фрази. Я завжди захоплююсь, я можу це дуже довго розглядати.

І для мене це дійсно… Кожного разу, коли вона малює мені якусь листівку — на мій день народження або на Новий рік, — я щоразу дивлюсь така: боже, я хочу це собі на лоб наліпити і дивитись ще дуже довго. Тому це, мабуть, дійсно те, що постійно, і те, що завжди для мене просто дивовижно.

Що для нас сім’я

Для мене сім’я — це близькі емоційні зв’язки, які дають тобі змогу не турбуватися про те, яким тебе бачать, тому що тебе приймають будь-яким. Це відчуття дому — туди, куди завжди хочеться повертатися. Це спільні цілі, надбання, мрії.

Для мене це, мабуть, про те, що хоч би що в мене відбувалося зовні — в плані роботи, якісь інші справи, якісь інші стосунки, — для мене важливо, що, що б там не було, я можу прийти у свою родину, і мені там буде спокійно. Бо, наприклад, коли в мене щось не виходить на роботі, я приходжу до Марії, і вона така… Я кажу: блін, я не знаю, як змонтувати це відео, я не знаю, як це зробити, це все задовбало — а Марія така: покажи відео, давай допоможу, давай це, давай то. Я така: боже, оце для мене реальний, певний safe place. І, мабуть, для мене родина — це якраз про те, що це завжди буде якийсь острівок спокою, турботи, розслаблення. І я можу завжди на це сподіватися.

Коли я почувалася невидимою

У мене не було конкретного моменту. Тому що, на жаль, я більшу частину свого життя почувалася невидимою. Про мене не йшлося ні в шкільних підручниках, ні в законодавстві. Я не можу укласти шлюб, усиновити дитину — і продовжувати можна дуже багато. Оскільки я відкрита лесбійка вже доволі давно, то, звісно, я відчуваю це завжди, кожен день. Мені здається, що всі ЛГБТ-люди відчувають це завжди.

Але в мене був конкретний момент, навіть низка конкретних моментів, коли я відчувала максимальний дискомфорт. Це було, коли у Марії були серйозні проблеми зі здоров’ям. Їй мали робити операцію. І батьки Марії не хотіли, щоб я була з нею, щоб я їхала з нею, щоб я була з нею в приймальні. І для мене це було дуже страшно. Тому що операція — це взагалі просто страшно, а тільки я знаю, як їй буде комфортно, як їй буде краще, якісь її інші нюанси. І сам факт того, що я могла не мати до неї доступу і не могти їй допомогти, — для мене це було дуже-дуже страшно. Тому це був такий момент, коли я була дуже зла і почувалася просто максимально непотрібною в державі.

Наші страхи

• Я боюся, що якщо я зазнаю психологічного, фізичного або сексуального насильства, закон не захистить мене належним чином або не покарає належним чином моїх кривдників.
• Я також боюся, що моя дитина зазнає дискримінації.
• Мене хвилює те, що ми можемо постраждати через процесуальні обмеження в суді в разі смерті однієї з нас, — що зараз дуже актуально через війну.

Але основний мій страх — що настане момент, коли я буду змушена обирати між моїм бажанням жити в Україні і родиною. Бо я можу поїхати за кордон і мати там свою дитину, мати в неї всі права, одружитися з Марією і жити абсолютно своє повноцінне життя. Але водночас я не буду у своїй рідній країні. І я в якийсь момент дійсно буду змушена обрати.

Ми не маємо жодних прав

Ну, першочергово — ми з Марією вже півтора року як заручені. Тобто теоретично ми вже могли бути одружені. Це основний момент. Ми дуже багато говоримо про дітей. Звісно, ми ще типу юні для цього, на мою думку, але, як мінімум, ми могли б планувати це більш конкретно — що це реально найближчим часом колись може статися, а не що це можливо колись. І в цьому питанні ми маємо дуже багато змінних. Бо зараз в Україні для нас мати дитину — це або мати величезні ризики, або просто не мати. Звісно, технічно ми не маємо жодних прав.

Перше, моя думка була, що це така чергова зрада в наш бік. Бо зараз ми і так технічно не маємо жодних прав, але цей закон робить так, що ми не маємо навіть жодного шансу. Навіть просто от такого шансу одружитися. Або хоча б щоб ми були визнані сім’єю, щоб ми мали хоча б якийсь захист від дискримінації. А так це просто було бажання все кинути і втекти звідси. Бо виглядає так, що люди просто хочуть нас знищити — дуже повільно, дуже обережно, але дуже, на мою думку, цілеспрямовано.

Я погоджуюся з Веронікою — я не відчувала здивування, я відчувала просто відчай. Оскільки Новий цивільний кодекс регламентує всі сфери нашого життя, то дуже важливо знати всі його підводні камені — і де він дискримінує нас, і не тільки нас. Тож я би хотіла, щоб, мабуть, кожен громадянин і громадянка з ним ознайомилися та зрозуміли, чому ведуться протести і дискусії.

Що ми хочемо сказати

Мабуть, для мене це в першу чергу про загальний рівень держави. Бо навіть якщо ти умовно гетеросексуальний чоловік і, по суті, про тебе там не так багато поганого, як, наприклад, про мене, — то для мене все одно було не окей, що в країні, де я живу, дискримінується хтось. Що комусь тут некомфортно, комусь тут не ок. І навіть якщо мене це не стосується напряму, я вважаю, що це абсолютно адекватно і нормально, і так має бути — що люди переживають за інших громадянок та громадян України.

Мабуть, я теж хотіла би сказати, або скоріше попросити: зважати на кожну громадянку та кожного громадянина України, а не лише на більшість.