Мене звати Антон, мені 24. Це моя подруга Аня. Ми познайомилися з нею на одній роботі, почали спілкуватись, час від часу бачитись — і, в принципі, так у нас зав’язалася дружба.

Перші сигнальчики

Я не відразу дізналася, але з часом, коли ми зблизилися, починалися якісь такі сигнальчики. Наприклад, коли Антон розповідав про свої стосунки, ділився якимись ситуаціями, проблемами, він ніколи не вказував якісь характеристики людини. Тобто він казав «партнер» — і ніколи не описував, як виглядає людина. І це для мене вже було таким дзвіночком, що, можливо, людина у стосунках з хлопцем і не хоче про це говорити.

Але пізніше, коли ми почали спілкуватися більше, він мені розповів. Для мене це не було вже якимось здивуванням — віднеслася до цього адекватно, бо в мене безліч друзів з ЛГБТ-ком’юніті, і я не бачу в цьому нічого такого.

«Це все з дитинства»

Якщо в людини є якесь захворювання, і вона при цьому нетрадиційної орієнтації, то це ніби все зрозуміло, що тут очікувано. І хтось мені з дуже розумним виглядом намагався довести, що це все йде з дитинства, і просто дитина була травмована — тому вона й такої орієнтації.

Робота й публічні місця

Я, напевно, стикався з тим, що краще не брати таких людей на роботу, бо були ситуації, коли мені відмовляли в роботі через те, що я, наприклад, такої орієнтації. Через що я почав, як би, не казати про це, коли влаштовуюся.

Звісно, в житті були ситуації, коли у громадському транспорті починали докапуватися, або ще щось, або просто в кінотеатрах, торгових центрах, у будь-яких публічних місцях. Ні, по більшій частині я не зіштовхувався з тим, щоб мене хтось захищав. Могли, типу, піддати публічному осуду дії людини, яка починала на нас агресувати, але в цілому прям захисту не було.

Люди, які не хочуть бачити

З Антоном у нас не виникало таких ситуацій, що хтось до нас мав якийсь негатив з приводу орієнтації. Але в цілому в житті в мене були ситуації в інших компаніях, в інших якихсь ком’юніті, де негативно висловлювалися в сторону ЛГБТ, у бік якихось знайомих, які мають нетрадиційну орієнтацію. І мене це завжди обурювало.

Але є такий прошарок людей, яким, мені здається, немає сенсу щось доказувати, намагатися довести, тому що ці люди не хочуть бачити нічого іншого. Вони настільки зажаті у своєму якомусь дуже невеликому баченні, що не хочуть якось розуміти, що хтось може бути іншим — і це окей, це нормально.

Про це треба не говорити, а кричати

Про це потрібно говорити, про це потрібно показувати, якось робити репрезентацію в суспільстві, тому що тільки таким чином можна дійти до того, що в суспільстві на це будуть реагувати адекватно, що це не буде чимось диким, на що потрібно озиратися, тикати пальцем і якось засміювати. І я вважаю: до того самого моменту, поки ЛГБТ-спільнота не має ті ж самі права, що й гетеропари, нам потрібно про це не просто говорити — потрібно про це кричати. І всі люди, які вважають, що ЛГБТ-паради — це просто для якоїсь незрозумілої цілі і в цьому немає ніякого сенсу… Будь ласка, почитайте щось, розвивайтесь.

«Не такі, як усі»

Іншими? Ну так — не такими, як всі, типу. Чужими якимись, ніби це не якісь звичайні люди, а вони якісь чужинці, інопланетяни. Хоча ти можеш ходити на роботу, вчитися, в одному супермаркеті скуплятися, жити в сусідніх квартирах — і не знати. І вважати, що це чудова людина, але чомусь потім, дізнаючись… Як тільки дізнаєшся, що… Так, все, типу: «О, Господи, не підходь до мене». Такі ситуації були. Таке відчуття, що до ЛГБТ-представників ставляться, ніби це інша частина населення, ніби вони по іншу сторону стіни.