Привіт, мене звати Юлік. Привіт, мене звати Женя. Ми разом вже 3,5 роки. Почали зустрічатися на Новий рік — і тепер дуже легко рахувати.

Як ми познайомились

Ми познайомилися в інтернеті. Я знайшла якийсь чатик у Твіттері — там зібралися лесбійки, феміністки. Я подумала: о, це мені. Це якраз був початок повномасштабки, в мене не було нічого і нікого, і я така: так, мені треба срочно соціалізуватися. Там я знайшла дуже багато людей, у тому числі й Женю. І це дуже удачно.

Мені важко зрозуміти момент, але я думаю, що для мене Юля — це моя підтримка. Вона мене в усьому розуміє, в усьому підтримує. І розмови з нею відчуваються як фундамент під ногами. Тому в такий момент я зрозуміла, що це моя людина, і я би хотіла бути поруч з нею. А ще я тебе завжди смішу. Так.

Я зрозуміла, що Женя — моя людина, як це відчуття поступово наростало. Спочатку я розуміла, що у нас всі цінності збігаються. Я знайшла таку людину, в якої все по пунктах ідеально було. Я думаю: вау, ну це не може бути все так класно. І, в принципі, так і думала, що от усе, закохалась — мені капець. Ну ніколи на мене така, як вона, не подивиться, ніколи зі мною така, як вона, не буде. І все. А потім виявилося, що ще як буде — і що я теж класна. Класна.

Що для нас сім’я

Для мене сім’я — це почуття прийняття. Це місце чи людина, яка тебе кохає, підтримує. Де ти можеш бути почута, побачена. І там, де ти знаєш, що це безпечне місце. Оце — сім’я.

Для мене сім’я — це кохати людину та обирати її щодня. Розуміти, що в мене завжди є місце та людина, до якої я можу прийти в найскрутніший момент. З кімнати в іншу кімнату, наприклад. І пожалітися на щось. Просто знати, що в моєму найкращому та найпотворнішому стані я все одно буду кохана. Мене все одно приймуть, будуть любити, підтримають і скажуть, які всі погані, а я хороша.

Я це відчуваю щоразу, коли думаю про майбутнє з Женею. Я зрозуміла з певним часом, що я б хотіла собі сім’ю, хотіла б народити дітей та мати поруч ось цю типову картину: де є стіл, велика родина, діти бігають навколо, моя кохана жінка, гарна вечеря на столі, і просто говорити про день.

Держава змушує мене сумніватися

Це для мене відчувається дуже тепло. Я розумію, що це вимагає дуже багатьох речей на законодавчому рівні, які наразі не є можливими. І кожен раз, коли я бачу пари, які ходять по вулиці з власними дітьми, з власними коханими — це як ще одне нагадування, що для мене зараз це неможлива реальність. А ще прийняття нового цивільного кодексу, повне ігнорування партнерства — і не розумієш, чи взагалі це коли-небудь буде. І це дуже сильно створює великий дезморал.

Тому що я дуже люблю Україну, я дуже хочу тут залишатися. Я обожнюю її усіма фібрами душі, хочу тут розвиватися, розвивати цю країну на благо майбутнього себе. Але чим далі ми йдемо, тим менше в мене цього відчуття, що я взагалі тут цінна, що я взагалі якусь створю різницю. Тому що в глибині душі я розумію, що кожна людина створює різницю в цьому світі, кожна людина робить свій вклад — а держава просто змушує мене щоразу в цьому сумніватися. Я це просто ненавиджу. У мене є певний ментальний фундамент, який я собі створила і який дуже не хочу порушувати, але, на жаль, мої мрії не є здійсненні. І це щоденне нагадування — немає якогось одного моменту, це просто фоном постійно світиться.

Коли ми йдемо в укриття

Особливо під час війни, коли ми йдемо з Женею в укриття, з нашою кішкою. Я розумію, що в разі, якщо, умовно, ми не встигнемо піти в укриття і одна з нас загине через ракету, через шахед — то мені пощастило мати родину, яка мене приймає. І, умовно, з похованнями, з цими неприємними речами, які відбуваються під час смерті людини через війну, мені б був шанс бути там присутньою, мати якесь слово. Але не у всіх сім’ях так, не у всіх людей так. Я знаю чимало випадків, де люди просто переховуються так усе життя. А не мати можливості поділити майно, відвідати поховання власної коханої людини — це боляче.

Шлюб — це не про галочку

Я боюся в питаннях дітей — це, напевно, найболючіша думка. Що якщо я виберу, що я хочу дітей, ми з Юлією не зможемо безпечно їх мати. У нас по факту немає підґрунтя. Кожна пара приходить до держави і каже: «Ми хочемо зареєструвати нашу сім’ю» — і вони будуть вже сім’єю просто по факту реєстрації шлюбу. А коли нас поки що просто двоє, ми можемо щось обходити — можемо, як нам постійно радять, до нотаріуса. І самі походити по нотаріусах. Так, ми можемо якісь такі макулатурні штуки порішати, але…

Які також не є довготривалими — їх треба постійно оновлювати, дивитися. Там дуже багато нюансів, у нас законодавство також не ідеальне, багато якихось сірих зон, незрозумілих питань. Та ми точно не ті люди, до яких будуть ставитися з розумінням, якщо виникнуть якісь проблеми з документами — як це дуже часто відбувається. Навіть якщо все ідеально, зазвичай стаються якісь речі, які треба вирішити в суді чи з адвокатами. І нам може не пощастити з нотаріусами, з адвокатами — і оце ходити постійно, витрачати власний час, витрачати власні гроші. А якщо, умовно, я народжу дитину, у нас буде ця вся купа документів, але там будуть якісь проблеми, і, умовно, дитині треба буде щось саме в цей момент. Це неможливо все передбачити, і це дуже багато ускладнень. Це не те саме, що шлюб.

І мене дуже злить, коли люди кажуть, що шлюб — це взагалі пережиток минулого. Що не треба нам документи, щоб підтверджувати власне кохання. Це не документ для підтвердження власного кохання — це, буквально, переваги, які ви маєте в законодавстві між двома людьми. Це документ, який має в собі силу, документ, який має значення. І той факт, що дуже багато гетеролюдей самі цього не розуміють та роблять це заради галочки, — мене не цікавить. Мене цікавить саме державна та законодавча частина. І мені вона треба, і я сподіваюсь, ми до цього дійдемо.

Безпека наших дітей

З приводу наших прав і в контексті дітей — нам дуже важливо мати фундамент саме для того, щоб забезпечити, в першу чергу, безпеку для самої дитини. Якщо помирає одна з партнерок і це була мати самої дитини, друга партнерка буде ніким для цієї дитини. Відповідно, дитину забирають у дитячий будинок або забирають родичі. Друга мама — права ніякого немає. І, відповідно, якщо інша партнерка помирає, її майно теж переходить якимось родичам, а не дружині з дитиною. Це все дуже небезпечно.

І, подобається державі чи ні, ми все одно маємо сім’ї, ми все одно маємо дітей. І задача держави — забезпечити нашу безпеку і наші правові норми. Ми від вас це не просто очікуємо — ми вимагаємо. Ми маємо на це повне право, і ми маємо право на безпеку наших уже наявних чи майбутніх дітей.

І, знову ж таки, в нашому випадку нам пощастило, тому що у нас сім’ї, які приймають, люблять. Мені мама сама говорила, коли я зробила їй камінг-аут: «А ви там щось з Женею дітей плануєте?» — «Мама, в нас тут трошки як проблема взагалі з державою, тому ні, поки що не плануємо». На жаль. Але, умовно, ці сім’ї, до яких може перейти дитина в разі смерті однієї з жінок, — вона може бути гомофобна. Умовно, якщо це дитина маленька та вона переходить до частини сім’ї, яка гомофобна, вона взагалі може не знати, що в неї було дві мами. І що в неї була сім’я, яка її дуже сильно любила, а через війну сталося так, що одна з них загинула. І це може просто залишатися в таємниці цілу вічність.

Це лицемірний цирк

Несправедливість, розчарування. Я постійно вислуховувала по новинах щось про те, що зараз не на часі, зараз військовий стан. До війни це було щось про те, що суспільство наше не готове до такого. Будь-яка спроба ввести якусь норму по ЛГБТ, наприклад, у кодекс про працю… У нас була поправка про просту заборону дискримінації. Тобто ми просто отримали поправку, що мене, наприклад, не звільнять за те, що я лесбійка чи що в мене дівчина. Але сам факт того, щоб навіть просто це прийняти, піднімав питання: «Як же так? Ми за традиційну сім’ю». І навіть це питання ніякої сім’ї не піднімало. Тобто кожен раз ми, для того щоб отримати наші права, маємо виборювати це неймовірними зусиллями.

І коли я побачила, наприклад, минулого літа, що можна дуже просто прийняти якийсь сумнівний законопроект по НАБУ і САП — і це просто якась ліва людина внесла цю поправку посеред засідання, і це можна було спокійно проголосувати і навіть підписати за лічені хвилини, — я просто подивилась на це і зрозуміла, що все це просто лицемірний цирк. Ви можете це зробити тут і зараз і забезпечити безпеку і права купи людей, які є громадянами цієї країни, платять податки, є законослухняними, служать у війську і роблять ще купу справ. І нема абсолютно ніякої загрози для традиційної сім’ї — їхні права не порушуються, вони не заперечуються, вам ніхто нічого не забороняє. Просто ми стоїмо рівними з вами в правах. Я не розумію проблеми це прийняти. Тому моя думка — це розчарування, гнів, відчуття несправедливості, глибокої несправедливості. Дякую.