Мене звати Єн. Це моя подруга Аня. Ми вже дружимо десь 6 років. Ми познайомилися на одній вечірці, такого закритого формату, випадково — у наших спільних друзів.

Як ми познайомились

В принципі, одразу я дізналась про його орієнтацію. Мене це ніяк не здивувало. В мене до цього були в колі спілкування люди з ЛГБТ-спільноти, і я, напевно, все життя до цього ставилася дуже толерантно.

А як я відреагував на її гетероорієнтацію? Знаєте, для мене це було насправді неочікувано, тому що таких людей я ніколи не зустрічав у своєму житті. Я чув, що такі люди існують, гетеро, але, знаєте, як кажуть — це вибір людини, вони обрали таке життя. Головне, щоб… — Ми не обирали такими народжуватись. — А, так? Хороший контент пішов, так? Ладно.

Орієнтація — це не вибір

Кажуть, що по-справжньому це питання постає, коли в тебе народжується своя дитина. І от задаєш таким людям питання: а якщо ви дізнаєтесь, що ваша дитина буде мати гомосексуальну орієнтацію — що ви зробите? І це не одиниці, а дійсно адекватні люди, дівчата та хлопці, українці, які кажуть: «Я відмовлюсь від своєї дитини, я здам його в дитдом». А такого ж бути не може — тому що це мій син.

І для мене це… мене це лякає прям інколи, знаєте, тому що я зразу згадую своє дитинство. Я розумію, наскільки важко буде такій дитині зростати в цій родині, розумієте?

Про це треба постійно говорити — я не знаю, скільки ще треба про це казати, скільки до людей доносити, що орієнтація — це не вибір, що це цілком нормально. А люди тієї закалки, які виховувалися такими самими людьми, вони й виховувались на оцих установках, що це хворі люди і так далі. Насправді — ні. І це вже цілком доведено. А ті люди, які кажуть, що це не так, що ні — то вони навіть не читали, вони навіть не відкривали.

І я хочу до вас звернутися: якщо у вас є певний сумнів — до будь-якого питання, до будь-якого — просто пошукайте якусь інформацію. Не тільки те, що вам казали бабуся, дідусь, мама, тато або друзі з району, пацани з району, а те, що кажуть люди, які досліджували ці питання.

Наше оточення

Так вийшло, що в моєму житті мене оточують люди, які не оцінюють інших за якимись показниками — раси, кольору шкіри, орієнтації, релігії і так далі. Бо в моєму оточенні всі люди в першу чергу оцінюють людину за її цінностями та якостями, в першу чергу. І тим самим ми з Анею маємо такі компанії — толерантні, які приймають.

Але буває всяке. І от Аня — скільки я її пам’ятаю за ці 6 років — це в неї не просто слова. Вона може прямо настільки, що навіть перестати спілкуватися з людиною, якщо почує оте «фу», вибачте, або «вони хворі люди», або там ще щось. У нашому контексті, в наших компаніях і з нашим оточенням це просто неприйнятно. Аня завжди топить за це.

І навіть коли людина просто висловлює свою думку, знаєте, типу: «ні, ну я, коротше, нічого проти не маю»… У сенсі — а що, значить, ти маєш? Що ти маєш проти? І вона прямо так реагує, і їй байдуже — хлопець це, дівчина чи навіть доросла людина. І за це, звісно, — давай обіймемося, підтримуй мене в цьому випадку.

Ну, дивіться, для мене, в принципі, людина, яка якось негативно ставиться до когось — судячи з його орієнтації, кольору шкіри або ще якихось факторів — це вже є редфлагом. І я таких людей не сприймаю, не оточую себе такими людьми.

Навіть родина змінюється

Якщо взяти, наприклад, Україну, Київ — п’ять років тому, то за ці п’ять років виросло набагато толерантніше ставлення, толерантніше суспільство в Києві. Воно ще не таке велике, як хотілося б, але воно є, і воно росте з кожним роком. Якщо навіть взяти мою особисту родину — то вони всі знають Єна, вони його дуже люблять. А колись у них теж було таке незрозуміле ставлення, тому що вони просто були необізнані в цьому.

— Давай не будемо розповідати цю історію. — Ні, давай розкажемо. Не будемо казати, хто і що — просто розкажемо. В родині Ані була така думка, у конкретної людини була така думка, що люди з гомосексуальною орієнтацією хворіють на СНІД.

І коли Аня приїхала до мене — я жив тоді у Львові, я тільки-тільки вступав у медичний коледж — у її родині підняли питання: а от ти там живеш з Єном, ти дивись обережно, бо ти ж можеш захворіти на СНІД. І оце, ну прямо, знаєте, — Радянський Союз.

— А чому я про це взагалі дізнався? — Тому що все було на гучномовці. Я поставила на гучномовець і думаю: ну що ж там скаже моя родичка, що вона може таке сказати? «Добрий день»… І так і сиджу, знаєте, думаю: боже мій. Але зараз вони вже так не вважають, тому що були проведені розмови.

Чому важливо про це говорити

Ну, першочергово — чим більше ми зараз про це будемо казати, тим більше людей про це знатиме. Це логічно. Можливо, деякий відсоток із цих людей будуть змінювати свою думку, дізнаючись про більшість ЛГБТ-людей, які будуть відкриватись. Це будуть лікарі, це будуть поліцейські, це будуть люди, які захищають країну, — військові, це будуть вчителі і так далі. Тобто коли вони про це дізнаватимуться ось так, то в них таки, знаєте, буде: «Блін, він же такий крутий, вона така ж класна».

Напевно, так. Напевно, може, це і правда, що орієнтація не має ніякого стосунку до хвороби. Тому що — як може хвора людина вчити дітей? Або як може хвора людина лікувати? Або як може психічно хвора людина захищати нашу Україну? Ну, тобто, розумієте? І, напевно, в цьому має бути сенс.