Що в ID’і тобі моєму?

У трансгендерних колах, а особливо в гендерквірному їхньому сегменті, періодично порушується питання про графу «стать/гендер» в ідентифікаційних документах: які опції в ній були б доречними і чи має вона взагалі бути. Таким обговоренням часто властива проблема, пов’язана зі стереотипним уявленням про документи як про паспорт радянського зразка: паперову книжечку з певною кількістю фіксованих граф, яку необхідно пред’являти в різних інстанціях. Але таке уявлення — це вже минуле століття, і міркувати про графу «стать» у межах такого контексту, на мій погляд, можна порівняти зі спробою заміни окремої комплектуючої в застарілому комп’ютері, тоді як варто було б робити повний його апгрейд.

У цій статті я спробую обґрунтувати, чому доцільніше ставити питання не про ті чи інші окремі графи, а про повну зміну підходу до ідентифікаційних документів, і окреслити можливу реалізацію такого підходу.

Електронні переваги

Перш за все, майбутнє — та, власне, вже й теперішнє — безумовно за електронними документами. Розглянемо для початку, які переваги вони мають над традиційними паперовими з технічного погляду.

• Місткість. На електронний чип можливо записати значно більший обсяг даних, ніж уміщається на папірці.

• Змінюваність. Якщо паперовий документ необхідно замінити, це може бути досить тривалою процедурою. На електронному ж за допомогою відповідного обладнання можна легко перезаписати дані (зазначу, що загалом це стосується як конкретного вмісту полів даних, так і самого набору цих полів).

• Варіабельність. Алгоритми зчитування та запису електронних документів можуть бути різноманітними й допускати роботу з різнорідними даними, сформованими не обов’язково за жорстким шаблоном.

• Універсальність. Один і той же протокол обробки документів може підтримувати широкий діапазон пристроїв — від електронних замків до автоматів із продажу чого-небудь.

• Автоматизованість. Оскільки обробка даних можлива без участі людини, це дозволяє в багатьох ситуаціях виключити людський фактор, який, зокрема, нерідко проявляється на пострадянському просторі у вигляді «синдрому вахтера».

• Віддалений доступ. Електронна картка може відігравати роль ключа, що відкриває доступ до даних, які за наявності мережевого з’єднання між терміналом і комп’ютером із базою даних можуть фізично перебувати в будь-якій точці земної кулі.

Список не претендує на повноту, але, видається, його цілком достатньо, щоб оцінити переваги електронних документів в епоху інформаційних технологій.

Можна було б пройтися цими пунктами детальніше і розписати за їхньою сукупністю, якою могла б вийти реалізація електронних ідентифікаційних документів. Однак такий підхід видається мені хибним. Річ у тім, що він відштовхується від того, що можна зробити, але не ставить питання про те, а що власне потрібно. Безумовно, перелічених властивостей уже може бути достатньо, щоб технічно спростити багато процедур і тим самим полегшити людям життя, але від того, що папірець зміниться на електронну картку, а вахтер — на зчитувальний пристрій, концептуальна модель відносин між громадянами та державними інстанціями не зміниться. А хтось і зовсім зустріне такі зміни скептично, вбачаючи в можливостях комп’ютеризованого обліку «привіт» тоталітаризму.

Про те, що ж, на мій погляд, потрібно змінювати концептуально, і йтиметься далі.

Ідентифікація ідентичності

«Ідентичність» та «ідентифікація» — слова, що мають один корінь. У чому між ними різниця? Ідентичність — це щось внутрішнє, притаманне самій особистості, те, що вона сама відчуває і визначає як таке, що характеризує її. Ідентифікація ж — процес, ініційований іззовні, коли хтось, виходячи зі своїх уявлень, визначає, ким і чим є певна особистість.

Цілком природним бачиться бажання, щоб ідентифікація нас найбільше збігалася з нашою ідентичністю. Власне, чимало психологічних та соціальних проблем виникають якраз через те, що інші люди, суспільство і держава бачать або хочуть бачити в нас зовсім не тих, ким ми з нашої власної погляду є.

При цьому найвищий пріоритет в ідентифікації має держава. Саме вона визначає ті параметри, за якими нас належить ідентифікувати (ім’я-прізвище-по батькові, дата народження, стать, адреса реєстрації тощо — те, що зазвичай зазначається в паспорті чи аналогічному йому документі), формат і можливі значення цих параметрів, а також правила, відповідно до яких їх слід приписувати. Вона заганяє людей у жорсткі рамки і змушує проходити складні бюрократичні процедури, якщо початково задані параметри з якихось причин їх не влаштовують. У тоталітарних системах зміна ідентифікаційних параметрів буває зовсім неможливою, а чим держава вільніша — тим, як правило, такі процедури в ній простіші. Але так чи інакше, саму державну монополію на ідентифікацію зазвичай ніхто не піддає сумніву.

Але хіба ж хтось може ідентифікувати нас краще і точніше, ніж ми самі? І хіба це не наше право — щоб нас сприймали відповідно до нашої ідентичності?

Тут можна було б заперечити, що держава ж ідентифікує нас не просто тому, що їй так хочеться, а для вирішення безлічі завдань з обліку та контролю — їй потрібно знати, кому платити зарплати та пенсії, хто платить налоги, хто служить в армії, хто вчиняє правопорушення тощо. Але якщо так подивитися, то всі ці завдання існують у тих чи інших контекстах, у яких для їх вирішення потрібні лише певні конкретні параметри і немає реальної потреби, щоб до кожного суб’єкта був намертво прикріплений увесь набір його паспортних даних. У загальному випадку може бути достатньо унікального ідентифікатора, який дозволяє відрізнити історію взаємодії з держінстанціями суб’єкта 12345 від аналогічної історії суб’єкта 54321, хто б там не стояв за цими цифрами.

Звернімося тепер до досвіду соціальних мереж. У соцмережі кожен користувач має профіль, який може містити дуже й дуже чимало полів. Але майже всі ці поля — опціональні: юзери мають можливість заповнювати лише ті, які самі вважають за потрібне — фактично ті, що відображають їхні ідентичності. Адже наші ідентичності багато в чому визначають бажані для нас сфери соціальних взаємодій, і через значення полів у профілі ми явно чи неявно позначаємо ці сфери. Тому комусь може бути важливо вказати, наприклад, свою національність, релігію та політичні переконання. А комусь ці речі якраз не важливі, натомість важливо позначити гендерну ідентичність та сексуальну орієнтацію. А ще когось цікавить лише професійна взаємодія, тому все раніше перелічене така людина може пропустити, але максимально повно розкрити свій досвід роботи та досягнення. І так далі.

Я вже згадувала в тексті про інформаційну епоху, в яку ми з вами живемо. Її характерна риса — інформаційний «віртуальний» простір, що існує паралельно матеріальному. При цьому іноді вони один одного доповнюють, а іноді переходять один в один так, що межу часом неможливо провести. І якщо досі радше мережа тягнула в себе елементи матеріального світу (в даному контексті, наприклад, прив’язку к паспортним даним при реєстрації на деяких ресурсах), то що заважає розгорнути цей процес у зворотний бік там, де це видається доречним?

Далі я спробую змоделювати, як це може бути реалізовано.

Профіль особистості

Отже, припустимо, що для кожного жителя Землі може бути створений його «профіль користувача» або, як було б коректніше його назвати, профіль особистості. Спочатку при народженні дитини такий профіль може створюватися її батьками, і в дитинстві зміни до нього можуть вноситися з їхньої згоди, після повноліття ж людина отримує право повністю ним розпоряджатися. Відповідно, вона сама вирішує, яку інформацію про себе в цей профіль вносити, а яку — ні (і в будь-який момент може змінити рішення). Загалом усю цю інформацію можна розділити на дві категорії: довільна та верифікована.

Довільна інформація — це параметри ідентичності в чистому вигляді, які особистість може для себе визначати довільно, не будучи зобов’язаною для цього на когось і щось озиратися. Сюди належать, наприклад, такі дані як ім’я, гендер, прихильність до тієї чи іншої релігії та ідеології, інтереси, захоплення, улюблені автори та музичні гурти тощо.

Верифікована інформація — це дані, які або визначаються факторами, що не залежать від самої особистості (група крові, хромосомний набір, відбитки пальців), або є фактами з минулого (дата народження, дані про закінчення школи та вишу, трудовий стаж, судимість), або виникають через взаємодію особистості з соціумом і не можуть бути змінені без узгодження з іншими учасниками цих взаємодій (сімейний статус, місце роботи, банківський рахунок). Об’єднує ці групи даних те, що вони можуть бути перевірені та підтверджені за допомогою певних формальних процедур. Таку інформацію особистість не зможе змінювати в профілі просто за бажанням, проте зможе визначати, чи має вона там міститися.

Взагалі кажучи, бінарна постановка питання «зберігати чи не зберігати ту чи іншу інформацію в профілі» в межах пропонованої моделі не зовсім коректна. Питання може ставитися гнучкіше: кому ми хочемо показувати ту чи іншу інформацію, а кому ні. Подібна практика знову-таки існує в соцмережах, де якісь дані ми можемо відкрити всьому світу, якісь — тільки друзям, а якісь доступні лише нам самим. Так само і в нашому ідентифікаційному профілі до кожного поля можна прив’язати параметр конфіденційності. Причому хотілося б мати можливість налаштовувати цей параметр максимально гнучко. Щось дозволяти дивитися тільки певній категорії організацій або конкретній організації, щось — тільки в межах своєї держави, щось — тільки певній групі людей або конкретно заданим людям. Або навпаки — всім, окрім таких-то людей та організацій. Загалом варіацій тут може бути багато. Само собою, що й варіант «не писати в профіль жодних даних взагалі» також, як і раніше, залишається.

При цьому, якщо ми, наприклад, прив’язуємо до профілю банківський рахунок, то було б абсурдним заборонити доступ до цієї інформації банку, в якому ми його відкрили. Або до інформації про професійний статус — тій організації, в якій працюємо. Для такого роду даних налаштування конфіденційності могли б задаватися за замовчуванням із можливістю подальшої їх корекції. Втім, я не бачу причин забороняти користувачеві накладати навіть такі безглузді обмеження — кожен людина вільна сама наступати на граблі й потім виносити з цього уроки.

Уся ця система буде максимально ефективною, якщо вона буде глобальною, так щоб відповідно до наших профілів нас могли ідентифікувати в будь-якому куточку земної кулі. Технічно це питання впирається, по-перше, у розробку універсального «ідентифікаційного протоколу», що забезпечує доступ до профілів, а по-друге, у його підтримку різними установами та організаціями. Вирішуватися це питання може різними шляхами: як на початково глобальному рівні, аж до ООН, так і менш централізовано — наприклад, через імплементацію цього протоколу за допомогою договору між кількома країнами, до якого потім могли б приєднуватися й інші. Втім, навіть реалізація в межах окремої держави була б великим досягненням і хорошим прикладом, якому інші, ймовірно, невдовзі послідували б.

Як це влаштовано

Зберігання

Досі профіль особистості розглядався як щось абстрактне, у відриві від питання про його фізичне втілення. Тепер саме час перейти і до цього питання, а саме: де мають зберігатися дані? Технічно їх, звісно, можна тримати й на картці, яку користувач носить із собою (див. пункт «місткість»), але це повертає нас до горезвісного «без папірця ти комашка». Адже якщо картка загубиться або буде пошкоджена, то відновлення такого різнорідного набору даних може виявитися тривалим і складним, а то й зовсім неможливим для якоїсь їхньої частини. Тому розумніше зберігати дані в мережі, а картку використовувати лише як ключ доступу до них («віддалений доступ»). Втім, ніщо не заважає якусь найбільш затребувану частину профілю (на розсуд самого користувача) дублювати й на картці, що дозволило б у ряді приватних завдань обходитися і без підключення до мережі — тим паче, що іноді воно може бути небажаним із погляду безпеки (та й обладнання коштуватиме дешевше).

При цьому зберігання в мережі зовсім не обов’язково передбачає єдиний центральний сервер. Переважнішою є якраз децентралізована структура: вона може бути хмарного типу, може бути такою, коли різні фрагменти одного профілю зберігаються на різних серверах залежно від того, де і коли вони були внесені — головне, щоб за потреби їх легко було зібрати разом за унікальним ключем-ідентифікатором. Загалом це вже досить низькорівневі технічні подробиці, в які я зараз не заглиблюватимусь.

Що при цьому може бути розміщено на самій поверхні картки? Логічно було б помістити туди фотографію — для тих випадків, коли ідентифікацію допустимо проводити по-старому, без електроніки (до того ж, це дозволило б запустити систему, не чекаючи того моменту, коли підтримка її протоколу буде забезпечена скрізь від столиці до найглухіших сіл). Також можна було б розмістити на ній той самий унікальний ідентифікатор, до якого прив’язується все інше. Тоді в низці ситуацій — у разі, наприклад, механічного пошкодження, через яке картка не зчитується комп’ютером — можна було б вручну ввести цей ідентифікатор і отримати всю необхідну інформацію (у межах тієї частини профілю, яка доступна цій інстанції з урахуванням заданих рівнів конфіденційності). Усі інші поля (включно навіть з іменем) є абсолютно необов’язковими — але якщо власнику чи власниці картки хочеться на ній відобразити щось іще, перешкод до цього бути не повинно. Якщо в нашій моделі сам профіль може формуватися за бажанням особистості, то, само собою, це ж поширюється і на картку — в межах, допустимих технічним протоколом. Також картка може бути в будь-який момент перевипущена, якщо особисті дані змінилися, або знову-таки просто за бажанням — не забуваємо, що насамперед вона є лише ключем і не більше.

Створення та зміна

Поговорімо тепер про те, як і ким дані можуть бути записані в профіль.

При створенні нового профілю виникає необхідність переконатися, що для цієї людини він не існував раніше. Оскільки ми говоримо про те, що профіль — це універсальний документ, який не повинен залежати від будь-яких інших папірців, довідок тощо, логічніше за все для цієї мети використовувати біометрику. Тут зауважимо, що таким чином вона виявляється обов’язковим параметром профілю — з тих самих параметрів, які не можуть бути змінені довільно. Оскільки людина — це все-таки не чиста свідомість з її ідентичностями, а й біологічний організм у матеріальному світі, від цього, мабуть, нікуди не дітися.

Щоб мати право створювати профілі, їхні «провайдери» повинні підтримувати ідентифікаційний протокол і мати відповідне сертифіковане обладнання. При цьому підкреслю, що це зовсім не обов’язково мають бути державні інстанції — цілком можуть бути й приватні, якщо вони здатні забезпечити відповідність технічним вимогам. Узагалі, створення профілю може бути просто додатковою послугою, що надається тією чи іншою установою — університетом, банком, мобільним оператором, міграційною службою тощо.

Що стосується внесення нових даних та змін до профілю — це міг би робити сам користувач у такій же установі, під’єднавшись до профілю через спеціальний комп’ютер за допомогою картки або ввівши свій ідентифікатор і пройшовши біометричний тест. Підкреслю, що оскільки процедура повністю автоматизована, співробітники установи загалом не отримують жодного доступу до даних профілю (якщо тільки користувач за власним бажанням не звертається до них за допомогою в роботі з даними).

Тут може виникнути запитання: якщо інформацію людина все одно вносить сама, то навіщо для цього взагалі ходити в якусь інстанцію — чому б не дозволити їй це робити на будь-якому комп’ютері, надаючи доступ до профілю за допомогою введення свого ідентифікатора та пароля? Це, загалом, питання дискусійне. На мій погляд, такий підхід, на відміну від використання біометрики, не забезпечує достатнього рівня безпеки — навіть якщо пароль генеруватиметься автоматично (що виключає використання примітивних паролів типу «11111»), його все одно можна підгледіти, вкрасти тощо. Втім, якщо в якомусь майбутньому біометричні пристрої стануть порівняно доступними для встановлення їх на домашні комп’ютери, необхідність відвідувати спеціальні установи може дійсно стати надлишковою.

Верифікація

Усі дані, які вводяться власником чи власницею профілю, за замовчуванням є неверифікованими. Якщо вони самі по собі належать до довільних, то більше нічого з ними робити й не потрібно. Якщо ж верифікація необхідна, то до неї можливі два підходи: запросити її одразу або відкласти до того часу, коли вона реально знадобиться.

Припустимо, певна особистість вносить у профіль дані про свою освіту: виш, рік закінчення, спеціальність тощо. Якщо вона запитує верифікацію, то ці дані надсилаються «провайдером» до відповідного вишу. Той їх або підтверджує як є, і тоді прапорці верифікації проставляються автоматично; або не підтверджує, не знайшовши у себе в документації нічого схожого, і тоді ці дані видаляються з профілю; або знаходить у даних помилки і вносить свої правки. В останньому випадку правки пересилаються особі, яка зробила запит, і вона може погодитися з ними, на чому процедура верифікації завершується, або не погодитися і далі з’ясовувати ситуацію безпосередньо з вишем. Як бачимо, окрім останнього випадку, увесь цей процес не вимагає активної участі власниці профілю (порівняйте з типовою сьогоднішньою практикою, коли в аналогічних ситуаціях потрібно самостійно бігати інстанціями, щоб отримати ті чи інші довідки й оформити необхідні документи).

Якщо верифікація не запитується, це означає, що коли особистість прийде, скажімо, влаштовуватися на роботу і там поцікавляться її освітою, то справедливо вкажуть, що дані про неї не підтверджені. На що вона може сказати «та й грець із ним» (зрозуміло, що шанси бути прийнятою на роботу це істотно зменшить), а може запросити верифікацію або передоручити її роботодавцю. У цьому разі процедура не буде суттєво відрізнятися від тієї, що описана вище.

Само собою, є і третій варіант вирішення питання, коли по закінченню навчання виш сам пропонує випускникам внести верифіковані дані про освіту в їхні профілі. Цей варіант, на мій погляд, і варто розглядати як основний — однак для тих, хто спочатку відмовилися від такої послуги або навчалися, коли цієї системи ще не існувало, залишаються варіанти, описані вище.

Данні, які вже верифіковані, користувач змінювати на свій розсуд не може. Однак, як говорилося раніше, може встановлювати для них будь-які рівні конфіденційності й навіть взагалі видалити з профілю. В останньому випадку, якщо через деякий час він передумає і захоче внести їх назад, йому, зрозуміло, ніщо не заважає це зробити, однак верифікацію доведеться проводити заново.

Доступ

Тепер, закінчивши з питаннями створення та оновлення профілю, розглянемо ситуацію, коли якась організація запитує певні дані про особистість. При цьому вона звертається до профілю й отримує доступ до тієї його частини, яка їй відкрита. Якщо в цій частині вона шуканого не знаходить, вона робить цій особистості запит про розкриття певних даних з обов’язковим поясненням, для чого вони знадобилися. Та зі свого боку може задовольнити цей запит, змінивши налаштування конфіденційності або надавши необхідну інформацію безпосередньо, але може й відмовити — при цьому, зауважу, на відміну від організації, що робить запит, обґрунтовувати причину вона не зобов’язана. Якщо організацію такий поворот подій не влаштовує, вона може звернутися до суду, який розглядатиме серйозність її аргументації. Якщо, наприклад, це поліція, яка підозрює людину у злочині й шукає цьому підтверджень, то її позов може бути задоволений і обмеження конфіденційності примусово знято. Своєю чергою, людина також може потім подати до суду, якщо вважає, че обмеження було знято неправомірно.

Таким чином, як можна бачити, хоча у держави зберігаються певні важелі впливу на процеси ідентифікації, але ситуація дуже відрізняється від сьогоднішньої. Звісно, при цій системі державним установам, як і раніше, ніщо не заважає вести якісь свої бази даних зі своїми наборами параметрів, однак усі офіційні взаємодії з громадянами вони зобов’язані здійснювати відповідно до їхніх профілів. І максимум контролю над цими взаємодіями перебуває саме в руках громадян, а не установ.

Саме ми самі визначаємо, як нас слід ідентифікувати і як сприймати.

Мультипаспорт

Усе вищеописане виглядає вже настільки революційно, що, напевно, можна було б на цьому й закінчити. Однак наостанок я хочу розглянути ще радикальнішу ідею, яку я назвала б «мультипрофільність».

Досі само собою малося на увазі, що для кожної людини створюється один профіль особистості. Але припустімо тепер, що цього обмеження немає. Прив’язка до біометрики, як і раніше, залишається, але прив’язати до неї можна будь-яку кількість віртуальних особистостей або, якщо завгодно, «аватар». Кожна аватара може мати своє ім’я і свій набір параметрів, що її ідентифікують. Таким чином, стає можливою ситуація, коли фізично одна людина постає в різних контекстах як, по суті, різні особистості.

Якщо говорити про затребуваність такої можливості, то першими спадають на думку трансгендерні люди. Якщо хтось після транзишену вважає за краще відкинути минуле і почати життя з чистого аркуша — зрозуміло, можна просто змінити якісь поля в профілі або видалити з нього. А можна «забити» на старий профіль і створити новий. Але ще цікавіше виходить у бігендерних людей, які могли б підтримувати два профілі одночасно — для жіночого та чоловічого втілення.

Втім, цим могли б скористатися не лише трансгендерні люди. Різні профілі могли б заводити артисти та артистки — для свого сценічного образу та для повсякденного життя. Знаменитості — коли хочуть обмежити увагу до своєї персони й побути інкогніто. Люди, схильні до тих чи інших рольових ігор та фантазій. Ті, для кого це було б способом «почати нове життя». Ті, хто вважають за краще розділяти й не змішувати різні кола спілкування. Втім, я не маю на меті скласти вичерпний список — так чи інакше, користувачі для цієї можливості знайдуться.

Так, більшу частину таких побажань можна вирішити і за допомогою налаштування рівнів конфіденційності інформації в профілі. Але технічна реалізація мультипрофільності не видається набагато складнішою, а оскільки через біометрику можна за потреби встановити приналежність аватар одній людині, то й принципових контраргументів в організаційному плані теж бути не повинно. Тому система ідентифікації могла б включати в себе і той, і інший підхід, надаючи вибір більш прийнятного самим користувачам.

* * *

Перш ніж поставити крапку, хочу сказати ще кілька слів.

Комп’ютерні технології вже зараз розвинені настільки, що з технічного погляду все описане в цій статті — не якась наукова фантастика, а цілком реально здійсненні речі. На жаль, це не означає, що їх можна легко здійснити найближчим часом. І основні перешкоди до цього лежатимуть не в технологічній площині, а в соціальній. Це й бюрократичні структури — неповороткі й такі, що міцно чіпляються за наявні в їхньому розпорядженні засоби контролю та влади над людьми. Це й саме суспільство — інертне, загнане в рамки заздалегідь встановлених ідентифікацій і таке, що утримує себе в них, тож більшості людей навіть не спадає на думку, що можна якось інакше.

Але якщо під час читання статті ви задумалися про те, що інакше — можна і треба, то поширюйте ці ідеї далі, і чим частіше вони звучатимуть, тим скоріше з розряду утопічних перетворяться на конкретний проєкт, намічений до реалізації.

Інна Ірискіна