Протидія гендерно зумовленому насильству та юридична підтримка

Гендерно зумовлене насильство (ГЗН) — узагальнений термін на позначення будь-яких насильницьких дій, вчинених проти волі людини через її статеву чи гендерну належність або соціальну роль. 

Не так давно в Україні тема насильства над жінками згадувалась лише у контексті “сімейних справ” або мала поодиконокі канали публічного висвітлення. За майже десять років — від ухвалення профільного закону 2017 року до ратифікації Стамбульської конвенції та воєнних змін останніх років — держава побудувала доволі складну правову систему реагування. 

Створення та розбудова цієї системи стали можливими завдяки системній роботі громадського сектору, правозахисниць та підтримці міжнародних партнерів, зокрема за сприяння урядів Німеччини та Європейського Союзу.

Водночас сама наявність законів не розв’язує проблем, які глибоко вкорінилися серед суспільства. У цьому матеріалі поговоримо про масштаби ГЗН в Україні та світі, ключові етапи розвитку вітчизняного законодавства, практичні кроки  для тих, хто опинився у небезпеці, крім того, прогалини, які фіксують як національні інституції, так і міжнародні моніторингові органи.

Масштаб проблеми

За узагальненими даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, оприлюдненими наприкінці 2025 року, фізичне або сексуальне насильство з боку партнера чи сексуальне насильство з боку сторонньої особи впродовж життя переживає приблизно кожна третя жінка у світі. ВООЗ прямо називає насильство щодо жінок однією з найпоширеніших форм порушення прав людини — і водночас однією з тих, на яку реагують найменш системно.

Одне із найбільш цитованих досліджень — соціологічне опитування «Добробут і безпека жінок», проведене під егідою ОБСЄ у 2018–2019 роках. Воно наводить результати, які показують масштаби насильства, а також суспільні установки, які його відтворюють:

• 67% жінок віком від 15 років повідомили, що впродовж життя зазнавали психологічного, фізичного чи сексуального насильства з боку партнера або іншої особи.
• 15% жінок, які мають нинішнього партнера, повідомили про фізичне або сексуальне насильство саме з його боку.
• 47% опитаних жінок визнали, що погано поінформовані або взагалі не знають, як діяти в ситуації насильства.
• 41% жінок вважають, що якщо чоловік погано поводиться зі своєю дружиною, сторонні особи не повинні втручатися.
• Майже кожна п’ята жінка вважає прийнятним статевий акт без згоди між подружжям чи партнерами, які проживають спільно.
• Близько чверті опитаних схильні звинувачувати в насильстві саме постраждалу особу, а не кривдника.

Що показують дані правоохоронних органів? 

Дані Національної поліції, Генеральної прокуратури та аналітичних платформ (зокрема «Опендатабот») дозволяють простежити тенденцію за останні шість років:

Рік	Заяв і повідомлень до поліції	Кримінальних проваджень за ст. 126-1 ККУ	Адміністративних протоколів за ст. 173-2 КУпАП
2020	≈ 570/доб.  ≈ 209 тис./рік	≈ 184/міс.  ≈ 2 212/рік	≈ 363/доб. ≈ 132 тис./рік
2021	≈ 893/доб. ≈ 326 тис./рік	≈ 203/міс.  ≈ 2 431/рік	≈ 403/доб. ≈ 147 тис./рік
2022	—	≈ 125/міс. ≈ 1 496/рік	—
2023	≈ 798/доб. ≈ 291 тис./рік	≈ 225/міс. ≈ 2 702/рік	≈ 447/доб. ≈ 163 тис./рік
2024	≈ 535/доб. ≈ 195 тис./рік	≈234/міс. ≈2 807/рік	≈ 411/доб. ≈ 150 тис./рік
2025	≈ 327/доб. ≈ 119 тис./рік	≈ 169/міс. ≈ 2 024/рік	≈ 260/доб. ≈ 95 тис./рік
I півріччя 2026	≈ 245/доб. ≈ 44 тис./пів року	≈ 140/міс. ≈ 842/пів року	≈ 193/доб. ≈ 35 тис./пів року

Падіння кількості проваджень у 2022 році, найімовірніше, пов’язане не зі зниженням реального рівня насильства, а з паралічем частини правоохоронної та судової систем на тлі повномасштабного вторгнення, евакуації населення й тимчасової окупації територій. 

Натомість зростання у 2023–2024 роках — рекордні 431 нових проваджень лише за січень 2024 року — експерти пов’язують із кумулятивним ефектом війни: мобілізацією і поверненням військовослужбовців, хронічним стресом, економічною нестабільністю та вимушеним спільним проживанням у тісних умовах (тимчасове житло, прихистки). 

Водночас дані Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства, який веде Національна соціальна сервісна служба, фіксують протилежну динаміку — поступове зниження зареєстрованих звернень із пікових 284,2 тис. у 2021 році до 113,4 тис. у 2025-му. Це розходження між різними джерелами обліку — сама по собі промовиста ілюстрація того, наскільки складно однозначно виміряти реальний масштаб проблеми: різні реєстри фіксують різні типи звернень, і зниження показника в одному з них не обов’язково означає зниження реального рівня насильства.

Окремо варто зауважити тривожний процесуальний тренд: якщо у 2022–2023 роках до суду доходило близько 83% відкритих кримінальних проваджень за ст. 126-1 ККУ, то у 2024 році цей показник впав до 64% — найнижчого рівня за п’ять років. На обліку в Національній поліції як кривдники, за різними даними 2024–2026 років, перебувають від 62 тис. до понад 102 тисяч осіб. 

Насильство, пов’язане з війною

Офіс Генерального прокурора України веде окремий облік фактів сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією РФ (скорочено — СНПК). Динаміка реєстрації таких випадків показує стійке зростання: 

• 287 задокументованих фактів станом на середину 2024 року, 
• 388 — станом на серпень 2025-го, 
• 401 — станом на червень 2026 року. 

За розподілом постраждалих (дані станом на середину 2024 року): 185 жінок, 102 чоловіки, 15 неповнолітніх. 

Як розвивалося законодавство

Правовий захист від ГЗН в Україні пройшов кілька виразних етапів. 

1. 2001 рік — ухвалено перший профільний Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» (№ 2789-III), який визначив базові поняття й повноваження органів у сфері протидії насильству в сім’ї.
2. Грудень 2017 року — ухвалено чинний Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (№ 2229-VIII), який замінив закон 2001 року і запровадив принципово нові інструменти — терміновий заборонний та обмежувальний приписи, Єдиний державний реєстр випадків домашнього насильства, інститут кризових кімнат і мобільних бригад.
3. 11 січня 2019 року — набула чинності стаття 126-1 Кримінального кодексу України «Домашнє насильство», яка вперше криміналізувала систематичне вчинення насильства в сім’ї як окремий склад злочину.
4. Червень 2022 року — Верховна Рада ратифікувала Стамбульську конвенцію (Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами); документ набрав чинності для України 1 листопада 2022 року.
5. 11 січні 2019 року  — у статті 152 та 153 Кримінального кодексу (зґвалтування та сексуальне насильство) запроваджено принцип «добровільної згоди»: відсутність згоди, а не обов’язковий факт фізичного спротиву постраждалої особи, стала визначальною ознакою складу злочину.
6. 2024 рік — запроваджено адміністративну відповідальність за сексуальне домагання; заборонено затвердження примирення сторін у справах про розлучення, де є факти домашнього чи гендерно зумовленого насильства; обмежено підстави для звільнення кривдників від адміністративної відповідальності через «малозначність» діяння.
7. 20 листопада 2024 року — ухвалено Закон № 4067-IX «Про правовий і соціальний захист осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією Російської Федерації проти України, та надання їм невідкладних проміжних репарацій», який набрав чинності 18 червня 2025 року.
8. 2 липня 2026 року — Група експертів Ради Європи (GREVIO) ухвалила перший базовий звіт про виконання Україною Стамбульської конвенції.

Ця хронологія показує послідовний рух від декларативного регулювання 2001 року до сучасної системи з кримінальною відповідальністю, оперативними інструментами захисту й окремим воєнним правовим режимом — але, як буде показано нижче, кожен із цих етапів має власні прогалини в правозастосуванні.

Головна юридична складність

Ключова недосконалість кваліфікації домашнього насильства як злочину — доведення систематичності діяння. У постанові Верховного Суду від 25 лютого 2021 року (справа № 583/3295/19) сформульовано правову позицію: домашнє насильство вважається закінченим злочином з моменту вчинення хоча б однієї з трьох форм насильства втретє, за умови настання хоча б одного з передбачених законом наслідків (фізичні чи психологічні страждання, втрата працездатності, емоційна залежність, погіршення якості життя постраждалої особи).

Простіше кажучи: перший і другий випадки насильства кваліфікуються як адміністративне правопорушення за статтею 173-2 КУпАП, і лише третій і наступні — за наявності передбачених наслідків — можуть тягнути кримінальну відповідальність за статтею 126-1 ККУ. 

Верховний Суд у постанові від 28 травня 2024 року у справі № 522/2378/22 додатково уточнив: шкода фізичному чи психологічному здоров’ю особи як наслідок адміністративного правопорушення (ст. 173-2 КУпАП) не охоплюється поняттям «фізичні або психологічні страждання, емоційна залежність, погіршення якості життя», яке є кваліфікуючою ознакою саме кримінально караного діяння.

Судова статистика показує, як ці норми працюють на практиці. У перший рік дії статті 126-1 ККУ (2019) на розгляді в судах першої інстанції перебувало 626 кримінальних проваджень; 319 із них були розглянуті (77 закрито, 7 повернуто прокурору), винесено 226 вироків — усі обвинувальні. Аналітикині_ звертають увагу на системну особливість: значна частка справ цієї категорії закривається через затвердження судом угод про примирення між постраждалою особою та кривдником. Тобто з одного боку — це реалізація права постраждалої особи на власне рішення, з іншого — саме на цю практику вказують міжнародні спостерігачі, коли йдеться про недостатню стримувальну дію покарань.

Ще один інструмент посилення контролю за кривдниками, про який заявило МВС у 2024 році — засоби електронного контролю (електронні браслети). Суд може ухвалити рішення про їх застосування до кривдника, якому вже виносили терміновий заборонний або обмежувальний припис, якщо він продовжує систематично вчиняти насильство. Це інструмент, який тільки набуває практики застосування. Водночас уже тривалий час в Україні існує проблема гострої нестачі електронних засобів контролю, що ставить під сумнів практичну можливість ефективного застосування цього заходу. 

Чотири перші кроки, якщо ви зіткнулися з насильством. Поради від юристки

Якщо ви опинилися в ситуації насильства — щойно, або воно триває вже певний час, — паніка і розгубленість цілком природні. Однак важливо пам’ятати: у вас є законні інструменти захисту, і ось як ними скористатися.

Крок 1. Подбайте про безпеку тут і зараз

Якщо існує безпосередня загроза вашому життю чи здоров’ю — телефонуйте 102. Поліція зобов’язана відреагувати на виклик, провести оцінку ризиків і, за потреби, винести терміновий заборонний припис стосовно кривдника просто на місці — цей припис діє до 10 діб і може зобов’язати кривдника залишити ваше місце проживання.

Якщо прямої загрози життю зараз немає, проте ситуація може загостритися, варто заздалегідь продумати «план безпеки»: де зберігати копії документів (паспорт, ІПН, свідоцтва про народження дітей), чи є доступ до власних або спільних коштів, куди можна піти в разі потреби (родичі, знайомі, притулок), хто з довірених людей знає про ситуацію.

Крок 2. Зафіксуйте докази якомога швидше

Докази мають властивість зникати — синці загоюються, повідомлення видаляються, свідки забувають деталі. Тому дотримуйтесь плану:

• одразу після інциденту запишіть дату, час і детальний опис того, що сталося;
• зберігайте листування, скриншоти погроз, голосові повідомлення;
• фотографуйте тілесні ушкодження та пошкоджене майно, бажано з датою на фото;
• зверніться по медичну допомогу навіть за незначних травм — лікар повинен зафіксувати ушкодження в медичній документації; за потреби поліція направляє на судово-медичну експертизу, яка можлива й за самостійним зверненням;
• запишіть контакти можливих свідків.

Юридична логіка тут проста: саме систематичність і документована шкода — ключові елементи, які відрізняють адміністративну відповідальність за ст. 173-2 КУпАП від кримінальної за ст. 126-1 ККУ (див. розділ 4). Без фіксації доказів довести різницю суттєво складніше.

Крок 3. Зверніться офіційно — до поліції та Єдиного реєстру

Звернутися можна за телефоном 102 або особисто до найближчого відділення поліції. До обов’язків поліції входить: прийняти й зареєструвати заяву чи повідомлення; провести оцінку ризиків; внести випадок до Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства незалежно від подальшого рішення; поінформувати про права та доступні соціальні послуги; за наявності підстав — скласти адміністративний протокол за ст. 173-2 КУпАП або розпочати кримінальне провадження за ст. 126-1 ККУ.

Якщо ви не впевнені щодо звернення в поліцію — це рішення не повинні ухвалювати за вас сумніви кривдника чи оточення. Попередньо проконсультуватися можна на гарячій лінії, щоб зрозуміти процедуру заздалегідь.

Крок 4. Отримайте юридичну та психологічну підтримку

Цей крок часто відкладають, хоча саме він визначає подальший перебіг справи:

• зверніться до системи безоплатної правничої допомоги за номером 0 800 213 103 (цілодобово, безкоштовно) — юрист чи юристка допоможе скласти заяву до суду про видачу обмежувального припису й представлятиме ваші інтереси;
• зателефонуйте на Національну «гарячу лінію» — 116 123 або 0 800 500 335 — для психологічної підтримки й орієнтування в ситуації;
• за потреби зверніться до мобільної бригади соціально-психологічної допомоги чи попросіть тимчасове розміщення у притулку.
• надіслати запит на юридичну допомогу БО “Марш Жінок” (безкоштовно).

Контакти, які варто зберегти

• 116 123 або 0 800 500 335 — Національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації (цілодобово, анонімно, безкоштовно; обслуговується центром «Ла Страда-Україна»).
• 0 800 213 103 — контакт-центр системи безоплатної правничої допомоги (цілодобово, безкоштовно; консультації, допомога зі складанням документів, доступ до адвоката).
• 0 800 210 160 — гаряча лінія організації «Людина в біді» для постраждалих від домашнього насильства.
• Дитяча «гаряча лінія» центру «Ла Страда-Україна» — консультації для дітей і підлітків; для підлітків також доступний проєкт Teenergizer.
• Мобільні бригади — звернутися можна через місцевий центр соціальних служб, незалежно від наявності заяви чи реєстрації випадку.
• Центри допомоги врятованим — спеціалізовані центри підтримки осіб, постраждалих від конфліктно зумовленого сексуального насильства, координовані Міністерством соціальної політики.

Окремий правовий режим воєнного часу

Сексуальне насильство, пов’язане зі збройною агресією РФ, кваліфікується українським і міжнародним правом як один із найтяжчих воєнних злочинів, що не має строку давності. До нього належать зґвалтування, сексуальне рабство, примушування до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація, а також суміжні форми — погрози сексуальним насильством, примус спостерігати за насильством над іншими, каліцтво статевих органів, примусове оголення.

Закон України № 4067-IX, ухвалений 20 листопада 2024 року та чинний із 18 червня 2025 року, уперше на законодавчому рівні визначив статус особи, постраждалої від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією РФ проти України, та закріпив основи системи її правового і соціального захисту.

Закон, зокрема, передбачає право на невідкладну грошову виплату, реабілітацію, соціальні послуги та правничу допомогу, а також можливість органів місцевого самоврядування затверджувати додаткові програми фінансової підтримки постраждалих. Водночас конкретний механізм реалізації права на невідкладну грошову виплату визначений не самим законом, а постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2026 року № 811. Постанова встановлює порядок визнання особи постраждалою та призначення і виплати невідкладної грошової допомоги, зокрема її розмір — 3000 євро у гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на дату призначення. Постанова набирає чинності з 29 вересня 2026 року.

Важливо розуміти правову природу цієї виплати: вона є невідкладною проміжною репарацією, покликаною забезпечити негайну підтримку, а не остаточною компенсацією шкоди — питання повної репарації за воєнні злочини залишається предметом окремих судових і міжнародно-правових механізмів (зокрема, майбутнього міжнародного компенсаційного механізму для постраждалих від агресії РФ).

Слабкі місця системи 

Об’єктивний аналіз системи захисту від ГЗН в Україні був би неповним без критичного погляду на її вразливі місця. 

Перше — розрив між зверненням і покаранням. Попри зростання кількості звернень і проваджень, частка справ, що доходять до суду, знизилася до 64% у 2024 році — найнижчого показника за п’ять років. Це системний сигнал про навантаження на слідчі підрозділи та можливі процесуальні бар’єри.

Друге — практика примирення сторін. Затвердження судами угод про примирення в левовій частці справ про домашнє насильство — саме та практика, яку GREVIO пов’язує з недостатньо стримувальним ефектом покарань. Юридична дилема тут реальна: право постраждалої особи на власне рішення проти системного ризику безкарності кривдника.

Третє — невиконання приписів. Дослідження Ради Європи фіксує, що заборонні та обмежувальні приписи не завжди фактично виконуються, що підриває їхню превентивну функцію.

Четверте — тимчасово окуповані території. Держава об’єктивно не може забезпечити виконання зобов’язань Стамбульської конвенції там, де відсутній контроль над територією — це визнає й сам моніторинговий орган.

П’яте — розрив між установками суспільства і законом. Навіть структуроване законодавство не спрацює повною мірою, доки значна частина суспільства сприймає насильство як приватну справу. 

Шосте — гендерно-нейтральна риторика проти гендерно-специфічної природи проблеми. Формально нейтральний закон покликаний захищати всіх, але статистика (88% заявників на приписи — жінки) свідчить про структурну гендерну асиметрію, яку правозастосовна практика має враховувати, а не ігнорувати.

Сьоме — низька суворість покарань за гендерно зумовлене насильство. Навіть у випадках, коли справа доходить до суду і завершується обвинувальним рішенням, покарання часто не передбачає реального позбавлення волі. Це ставить під питання достатність стримувальної функції кримінально-правового реагування. 

Поширені міфи проти статистичних фактів

Міф	Що показують дані та закон
«Це особиста справа сім’ї»	Домашнє насильство — кримінально та адміністративно каране діяння (ст. 126-1 ККУ, ст. 173-2 КУпАП); водночас 26% опитаних жінок в Україні досі поділяють цей міф — це свідчить про розрив між правовою нормою і суспільною практикою.
«Треба довести фізичний спротив»	Після імплементації стандартів Стамбульської конвенції у ст. 152–153 ККУ ключовим критерієм є відсутність добровільної згоди, а не факт спротиву.
«Психологічне й економічне насильство — це не серйозно»	Закон прямо визнає ці форми насильства поряд із фізичним і сексуальним; за даними ОБСЄ, 67% жінок зазнавали саме психологічного, фізичного або сексуального насильства впродовж життя.
«Постраждала особа часто сама винна»	24% опитаних жінок в Україні поділяють цю установку, що прямо суперечить юридичному принципу презумпції невинуватості кривдника лише в кримінальному процесі — але не в моральній чи соціальній оцінці ситуації.
«Звернення в поліцію автоматично зруйнує сім’ю чи призведе до відібрання дітей»	Звернення по допомогу не означає автоматичного початку інших правових процедур. Рішення про подальші кроки залишається за постраждалою особою.

 

Матеріал підготовлено у межах проєкту EMPOWER, що фінансується Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) спільно з Європейським Союзом та реалізується GIZ Ukraine.