Міфи та факти про СОГІ

Зазвичай така аргументація супроводжується згадкою про «традиційні цінності», до яких мало б повернутися сучасне суспільство. Проте якщо поглянути на давні традиційні культури, то виявляється, що в більшості з них можна знайти ті чи інші прояви гомосексуальності або гендерної варіативності, що виходить за межі уявлень про «типовий» чоловічий та жіночий гендер. І це стосується далеко не лише тих цивілізацій, що породили сучасний західний світ.

· Можливо, перша історична згадка про гомосексуальну пару відноситься приблизно до 2400 до н.е. і стосується Давнього Єгипту. Придворні вельможі Хнумхотеп і Ніанххнум були знайдені у спільній гробниці, на стінах якої вони зображені в обіймах під час поцілунку. Також у давньоєгипетській історії можна знайти згадки про «сехет» – «третій гендер» поруч із чоловічим та жіночим.

· У давніх цивілізаціях Середньої Америки – ацтеків, майя, кечуа та інших як гомосексуальні контакти, так і прояви поза межами двох гендерів, були поширеним явищем, якому є багато свідчень. Їх уявлення про сексуальність та гендер передбачали більшу змінність та плавкість, і в певному сенсі були ближчими до того, що ми зараз називаємо «квір». Досі серед північноамериканських індіанців збереглася практика шаманів, які називають себе «людьми з двома душами» – тобто такими, що поєднують жіночу й чоловічу сутність одночасно.

· В Китаї згадки про гомосексуальність також починаються з періоду ще до нашої ери і є нерідкими в літературі. Зокрема, в період династії Хань для імператорів досить типово було мати коханців, які могли отримувати високі посади при дворі.

· В Індії невід’ємною частиною культури приблизно з початку н.е. і досі є релігійна каста «хіджра» – люди з вродженою чоловічою статтю, що вдягаються і певною мірою поводяться як жінки. Вони вважаються окремим гендером.

· У давній Греції гомосексуальні стосунки мали характер соціального інституту: зазвичай це були стосунки між дорослим чоловіком (ерастом) та хлопцем-підлітком (ероменом), для якого дорослий був не просто коханцем, а наставником, що мав його навчити «чоловічим справам». Саме від цього типу стосунків походить слово «педерастія».

· В арабському світі, попри досить жорсткі закони, які загалом обмежували сексуальні прояви, починаючи з VIII ст. гомоеротична тематика стала досить поширеною в літературі, включно з такою як «Тисяча й одна ніч». В окремих випадках вона супроводжувалася поруч у тексті засудженням подібних практик, щоб зберегти дотримання формальних норм.

Тенденція засудження гомосексуальності характерна для пізніших християнських цивілізацій, в культурі яких одним із ключових стає поняття «гріха» і сприйняття як гріховного всього сексуального, плотського, спрямованого виключно на задоволення, порушуючи тим «природне право». Саме в такому контексті за гомосексуальні стосунки людей почала переслідувати інквізиція, а згодом, коли її функції перейшли до світської влади, одностатевий секс був закріплений у законодавстві багатьох країн як кримінальний злочин. Послаблення такого законодавства розпочалося в окремих країнах з XVIII ст., а більш активно – у другій половини XX ст.

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що гомосексуальні люди в історії людства існували завжди. І те, що останніми роками їх начебто стає більше – наслідок не моди чи розбещення, а насамперед виходу багатьох гомосексуалів з тіні на світло. Адже коли їхня особливість перестає вважатися злочином чи хворобою, вони більше не змушені її приховувати.

Що стосується трансгендерності, варто додатково згадати такий фактор, що технології медичних процедур з узгодження гендеру та статі, такі як гормональна терапія та хірургічні операції, були відпрацьовані та стандартизовані лише у другій половині XX століття. З роками вони стають доступнішими в сенсі законодавчого врегулювання, наявності компетентних спеціалістів та фінансових витрат. В результаті до трансгендерних переходів вдаються все більше людей, які раніше могли про них лише мріяти.

Точка зору на гомосексуальність як на психічну хворобу не є традиційною в історичній ретроспективі. Такі погляди почали поширюватися в науковій спільноті в XIX столітті. Певною мірою цей дискурс був альтернативою переважному на тоді підходу криміналізації гомосексуальності: якщо злочинця треба карати, то хворій людині можна співчувати та допомагати вилікуватися. Така позиція простежується, наприклад, у роботах психіатра Крафта-Ебінга та відомого дослідника гомосексуальності Магнуса Гіршфельда, який наприкінці XIX ст. проводив цілу кампанію за скасування покарання за гомосексуальні стосунки в Німеччині.

У першій половині XX ст. підхід до гомосексуальності як патології поступово став загальновизнаним, увійшовши до медичних класифікацій. При цьому він іноді співіснував з криміналізаційним. Показовим у цьому сенсі є випадок математика Алана Тюринга, засудженого за гомосексуальні стосунки, якому було надано вибір між ув’язненням та лікуванням шляхом хімічної кастрації, і який незабаром покінчив із собою.

В якості спроб лікування застосовувалися різні методи, які збірно називають конверсійною (можна також зустріти термін «репаративна») терапією. В різний час у різних країнах вони включали в себе хірургічну лоботомію, гормональну терапію, психотерапію шляхом психоаналізу, поведінкової терапії, аверсійної терапії з застосуванням електричного струму. З часом, однак, усі методи показали свою неефективність. Зокрема, у 60-70-х роках за допомогою плетизмографа проводилися дослідження гомосексуальних чоловіків, які начебто змінили свою орієнтацію на гетеросексуальну, результати яких показали, що вони й досі збуджуються на чоловіків. У 2001 було опубліковано дослідження Роберта Спітцера начебто на користь конверсійної терапії, але його результати було розкритиковано, оскільки в дослідженні здебільшого брали участь релігійні люди, зацікавлені повідомляти про кращі результати ніж насправді, і їх свідчення не піддавалися верифікації. Згодом дослідник сам відкликав свою роботу, визнавши помилку та вибачившись перед гей-спільнотою. В іншому дослідженні 2002 року тільки 3% з тих, хто пройшли конверсійну терапію, вказали, що змінили сексуальну орієнтацію на гетеросексуальну, а ще деякі взагалі втратили сексуальний потяг.

У випадку трансгендерності схожі за суттю підходи конверсійної терапії спрямовувалися на те, щоб привести гендерну ідентичність людини у відповідність із статтю, визначеною при народженні. Такі підходи практикувалися в середині XX століття, та зрештою теж були визнані недієвими. Більше того, дослідження останніх років показують, що транслюди, які мали досвід подібної «терапії», частіше відчувають сильний психологічний дистрес та більш схильні до спроб суїциду. Відомий випадок Девіда Реймера, якого в дитинстві намагалися виховувати як дівчинку попри те, що він ідентифікував себе як хлопець. Згодом ця спроба була визнана невдалою, та через усе пережите в нього розвилася депресія і зрештою він покінчив з собою.

На сьогодні подібні методи «лікування» засуджуються багатьма професійними об’єднаннями – як у межах окремих країн, так і міжнародними, такими як Всесвітня психіатрична асоціація та Всесвітня медична асоціація. Деякі країни, зокрема Аргентина, Бразилія, Мальта, Німеччина, Тайвань, окремі територіальні одиниці Австралії, Іспанії, Канади, США заборонили практики конверсійної терапії на рівні національного законодавства як шкідливі чи навіть шахрайські.

Варто зауважити, що побудову медичних класифікацій загалом не варто розглядати як щось абсолютно науково об’єктивне. Натомість для неї мають значення насамперед практичні міркування з точки зору того, яка саме позиція в класифікації дає кращі можливості надавати допомогу людям, стан яких вона описує. Тим не менш, наукове підґрунтя важко знайти якраз під позицією, згідно з якою гомосексуальність чи трансгендерність є психічною патологією.

Ранні дослідження сексуальності часто проводилися серед пацієнтів психіатричних клінік, що створювало помилкове враження про кореляцію між гомосексуальною орієнтацію та психічними відхиленнями. Однак, ще наприкінці XIX століття сексолог Гевлок Елліс описував гомосексуальних людей, які за їх психічними якостями нічим не відрізнялися від гетеросексуалів того ж віку та соціального стану. Згодом, у 50-х роках XX століття, аналогічних висновків дійшла Евелін Гукер, провівши дослідження на вибірці з 30 гомосексуальних та стількох же гетеросексуальних чоловіків, вибравши їх серед людей, які не зверталися за психіатричною допомогою. Жодної різниці, яка могла б указувати на патологію чи соціальну дезадаптацію гомосексуалів, між ними не було виявлено. Гукер зробила висновок, що форми гомосексуальності можуть бути настільки ж різноманітними, як і форми гетеросексуальності.

Також важливим у переосмисленні поглядів на гомосексуальність було опитування Альфреда Кінсі, яке він провів у 40-х роках серед близько 20 тисяч американців. Відповідно до нього вийшло, що 37% чоловіків та 13% жінок мали в своєму житті принаймні один гомосексуальний контакт, який супроводжувався оргазмом. Це вказувало на значно більшу поширеність гомосексуальних проявів, ніж тоді вважалося.

У Британії комітет сера Волфендена провів інтерв’ю в тюрмах, де сиділи засуджені за гомосексуальні контакти. За результатами в 1957 році було оприлюднено «звіт Волфендена», в якому не лише рекомендувалося скасувати кримінальну статтю за гомосексуальність, а й висловлювалося, що «гомосексуальність не може законно вважатися хворобою, оскільки в багатьох випадках є єдиним симптомом і в усьому іншому цілком сумісна з повним психічним здоров’ям».

Всі ці знахідки стали вирішальними для того, щоб у 1973 році Американська психіатрична асоціація виключила гомосексуальність зі своєї класифікації психічних захворювань DSM-III. У 1990 ж її аналогічно було прибрано з Міжнародної класифікації хвороб 10 перегляду ВООЗ. Більше того: було додано формулювання, що та чи інша сексуальна орієнтація сама по собі не може розглядатися як розлад.

Що стосується трансгендерності, то в 1979 способи медичної допомоги трансгендерним людям вперше було сформульовано в вигляді стандартів, у яких основним методом лікування визначалися гормональна терапія та хірургічні операції з узгодження статевих ознак із гендерною ідентичністю. Згодом низка досліджень підтвердила, що більшість транслюдей задоволені результатами такого підходу і в них покращується якість життя, а тих, хто шкодують, дуже мало. Це підірвало основу під позицією щодо трансгендерності як стану, що потребує уваги насамперед психіатрів.

У 2011 році вже в 7 версії Стандартів організація WPATH закликала відрізняти гендерну дисфорію як незадоволення розбіжністю між ознаками приписаної людині статі та її гендерною ідентичністю від власне різноманіття проявів гендерної ідентичності та експресії. Вона також послалася на дослідження, згідно з якими саме стигма, забобони та дискримінація щодо «нестандартних» гендерних проявів часто стають джерелом психічних проблем у трансгендерних людей, а не самі ці прояви як такі.

Тож коли у ВООЗ приймалося рішення щодо місця трансгендерних діагнозів у її новій класифікації 11 перегляду, вищенаведені аргументи було взято до уваги. І зрештою винесення їх з категорії психічних захворювань відбулося не внаслідок простого бажання транслюдей не вважатися хворими, а через те, що від залишення їх там було б насправді більше шкоди, ніж користі.

З точки зору того, які сексуальні стосунки можна вважати нормою, а які ні, ключовим є поняття згоди. В цьому сенсі немає принципової різниці між гетеросексуальністю та гомосексуальністю: у випадку сексуальних дій між дорослими людьми кожна людина може свідомо надати або не надати згоду на такі дії незалежно від її сексуальної орієнтації. Якщо ж це дії дорослої людини по відношенню до дитини – що є проявом педофілії – остання свідомої згоди надати не може. Вік сексуальної згоди, з якого людина вважається здатною її надати, різниться в різних країнах і в Україні на сьогодні дорівнює 16 років, і орієнтація тут, знов-таки, не має значення. Що стосується зоофілії – очевидно, що тварина, не маючи розвиненої свідомості, в принципі не може надати згоди на секс. Таким чином, жодних логічних підстав для ув’язування нормалізації гомосексуальності з педофілією чи зоофілією немає.

Існує також думка, що значна частина геїв є водночас педофілами. Це хибне уявлення має під собою історичне коріння. Так, термін «педерастія», який іноді некоректно вживають як синонім гомосексуальних стосунків, походить від давньогрецьких традицій, в яких він означав саме стосунки між зрілим чоловіком та хлопцем-підлітком. Однак жодних причин прирівнювати ці традиції до всього розмаїття проявів гомосексуальності в сучасному світі немає.

Як показують дослідження, частина педофілів фіксовані лише на дітях, не маючи взагалі сексуального інтересу до дорослих, і в цьому разі говорити про їх гомо- чи гетеросексуальну орієнтацію некоректно (існує позиція, з якої це взагалі розглядається як окрема сексуальна орієнтація). З іншої частини ж більшість – це гетеросексуальні або бісексуальні чоловіки, причому за даними одного з досліджень 90% з них одружені. При цьому їх орієнтація та стать дітей, до яких вони чіпляються, не обов’язково збігаються. Нарешті, ще в одному дослідженні, де визначали сексуальну орієнтацію гвалтівників дітей, гомосексуалів виявилося менше 1%.

Вперше прояви СНІДу на початку 80-х було дійсно виявлено та описано саме у гомосексуальних чоловіків. Тоді навіть було запропоновано назвати хворобу «імунодефіцит, пов’язаний з геями». Проте вже за кілька місяців стало зрозуміло, що ця хвороба поширюється далеко не тільки серед геїв, і остаточною назвою було прийнято «синдром набутого імунодефіциту».

Програма ООН з ВІЛ/СНІД – ЮНЕЙДС – визначає ключові спільноти: групи, що мають найбільший ризик зараження та передавання ВІЛ і водночас найменший доступ до послуг з профілактики хвороби та медичної допомоги. На сьогодні до них відносять чоловіків, що мають секс із чоловіками (ЧСЧ), споживачів ін’єкційних наркотиків, секс-працівниць та працівників, їх клієнтів, трансгендерних жінок та ув’язнених. За даними 2018 року, ЧСЧ незалежно від їх сексуальної орієнтації складали лише 17% від усіх випадків нових заражень. Ця величина суттєво різниться залежно від регіону: наприклад, вона значно менша у Східній та Південній Африці та значно більша в Північній Америці.

Якщо при цьому подивитися на ризики передавання ВІЛ різними шляхами, то з сексуальних практик найвищий він для анального статевого акту, хоча і тут імовірність дорівнює лише 138 на 10000 випадків контактів з інфікованою особою. Для порівняння, при переливанні крові від зараженої особи ймовірність досягає 9250. Однак у загальному масштабі статевий шлях передавання переважає через більшу частотність таких контактів порівняно з переливаннями.

Часто анальний секс вважається суто практикою гомосексуальних чоловіків, однак це не відповідає дійсності. Так, за даними опитування 2011–2013 років у США 42,3% чоловіків мали анальний секс з жінкою хоча б раз у житті, а за даними 2013 року – 35% протягом минулого року. Серед геїв досвід анального сексу в житті мали від 75% до 90%. Хоча останні показники вище, якщо ці дані сумістити з даними про сексуальну орієнтацію населення (до 4,5% негетеросексуальних людей у США), то очевидно, що кількість гетеросексуалів, що вдавалися до анальних практик, вийде більшою.

При цьому для суттєвого зниження ризику зараження не обов’язково відмовлятися від таких практик повністю. Так, за даними Центру контролю та профілактики захворюваності США, використання презервативів знижує ризик на 80%, засобів доконтактної профілактики – на 92%, а застосування антиретровірусної терапії для інфікованих – на 96%. Нарешті, важливо також робити регулярне тестування на ВІЛ.

Очевидно, що така профілактика потребує просвіти щодо ВІЛ та безпечного сексу, і охоплення нею гомосексуальних людей значно легше досягається в умовах їх рівноправної інтеграції в суспільство, а не обмеження їх прав, яке фактично заганяє їх у підпілля й ускладнює доступ до таких послуг. Американська психологічна асоціація вказує, що ЛГБ-молодь, яка не знаходять прийняття, в 3,4 рази більше схильна до ризикованого сексу. За огляду на дані цього та інших досліджень, вона прямо називає гомофобію та дискримінацію серед причин епідемії ВІЛ.

Хоча гомосексуальна пара дійсно не може мати дитину, в якої рівною мірою був би генетичний матеріал від обох партнерок чи партнерів з цієї пари, існують й інші способи, шляхом яких у такої пари можуть з’явитися діти. Наприклад:

· У когось із пари може бути дитина від попередніх гетеросексуальних стосунків, у яких людина була до прийняття власної гомосексуальності.

· Пара може скористатися допоміжними репродуктивними технологіями (ДРТ).

· Пара може усиновити або удочерити дитину.

Останніми роками з’явилася така методика як «мітохондріальна заміна», шляхом якої жінка може передати свої мітохондрії на додаток до яйцеклітини іншої жінки і, отже, майбутня дитина включатиме певну частку генетичного матеріалу від двох жінок. Також розвиваються методи штучного створення статевих клітин, які незабаром можуть дозволити мати спільних генетичних дітей людям однієї статі (зараз цей метод уже показав успішні результати на мишах).

Що стосується трансгендерних людей, то, хоча на сьогодні трансчоловік не може зачати, а трансжінка народити дитину, це не значить, що вони не здатні мати генетичних дітей в принципі. Вони можуть заводити їх до початку транспереходу, якщо починають його вже після статевого дозрівання. Пізніше на заваді може стати операція зі зміни статевих органів, проте на сьогодні такі операції вже не є обов’язковими для завершення транспереходу у значній частині країн включно з Україною, і багато транслюдей обирають їх не робити. Гормональна терапія ж, хоча й впливає на фертильність, у більшості випадків не є незворотною, тож у разі рішення стати батьком чи матір’ю її можна призупинити та згодом поновити.

На сьогодні вже відомо чимало випадків, коли трансчоловіки таким шляхом виносили і народжували дітей. Крім того, для сімей, в яких партнер або партнерка є транслюдиною, в загальному випадку також доступні ДРТ та адопція. Сучасні клінічні настанови прямо рекомендують транслюдям, які планують перехід, розглядати різні репродуктивні опції до його початку.

Разом з тим, ЛГБТ+ часто обмежують у можливостях мати дітей вже на законодавчому рівні. Це може проявлятися як заборона чи ускладнення доступу до допоміжних репродуктивних технологій та адопції. Або непрямим чином – через передумову стерилізації до юридичного визнання гендеру (зміни документів) для трансгендерних людей, та через невизнання одностатевих стосунків, в результаті чого та людина з пари, для якої дитина не є генетичною, не визнається її матір’ю або батьком і не має відповідних прав щодо неї. Тому якщо за різними дослідженнями діти є у 9–16% геїв та лесбійок та 15–50% транслюдей у порівнянні з близько 70% цисгетеролюдьми, то можна впевнено казати, що за відсутності обмежень ці цифри були б вищими.

Нарешті, варто зауважити, що й серед гетеросексуальних сімей не всі мають дітей і не всі можуть чи прагнуть їх мати. Тому пов’язувати сім’ю виключно з наявністю дітей, тим паче коли йдеться саме про ЛГБТ+ людей – некоректно. Зрештою, і в українському законодавстві сім’ю визначено просто як осіб, «які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки».

За самим визначенням гомосексуальність передбачає як сексуальний, так і романтичний або емоційний потяг – так само, як і гетеросексуальність. Гомосексуальні люди можуть кохати одне одного, й історії такого кохання відомі з давніх давен до наших днів. Наприклад, за цим посиланням можна ознайомитися з листами, які писали своїм коханим тієї ж статі такі відомі люди як Вірджинія Вулф, Оскар Вайлд та інші. А тут можна почитати про стосунки в листуванні українських письменниць Лесі Українки та Ольги Кобилянської.

За даними американського дослідження 2017 року, проведеному за 2 роки після того, як одностатеві шлюби стали доступними на всій території США, 10,2% ЛГБТ+ людей перебували в таких шлюбах. В іншому дослідженні 84% відзначили кохання як дуже важливу причину для укладання шлюбу. Також 60% опитаних ЛГБТ+ або вже були в шлюбі, або хотіли б його укласти, і 93% в тій чи іншій мірі підтримували саму ідею легалізації таких шлюбів.

Нарешті, за тими ж даними із США, 35% ЛГБТ+ є родителями (цей відсоток для бісексуальних людей вищий за гомосексуальних), а з тих, хто ні, принаймні 28% хотіли б колись мати дітей.

Ці величини могли б бути ще більшими, якби не стигматизація гомосексуальних стосунків, яка досі існує навіть у тих країнах, де юридично вони вже рівноправні з гетеросексуальними, і через яку частина ЛГБТ+ людей може утримуватися від створення сімей та заведення дітей. У будь-якому разі, вони свідчать про те, що такі стосунки не можуть бути зведені до виключно сексуальних потреб

Дослідження, які проводилися в минулому столітті, дійсно давали досить високі показники кількості партнерів у гомосексуалів, що свідчило про часту їх зміну. Так, у Німеччині, за результатами досліджень сексолога Мартіна Даннекера, в 1971 році середня кількість партнерів за рік дорівнювала 14,3, а в 1987 р. знизилася до 5,5. На 1996 рік 50–60% гомосексуальних студентів мали більше 10 партнерів протягом життя, порівняно з 15% гетеросексуальних.

Втім, і в цьому спектрі були як люди з великою кількістю швидкозмінних зв’язків, так і ті, що тяжіли до сталих стосунків. Зокрема, у ті ж часи в США за різними даними 40–60% геїв мали доволі стабільні пари, і приблизно половина з них жили разом. Схожі дані можна знайти для Східної Німеччини та Англії.

Сучасні ж дані свідчать, що стабільність гомосексуальних стосунків наближається до такої ж у гетеросексуальних. Зокрема, дослідження 2017 року в США показало, що гомосексуальні стосунки мають в середньому коротшу тривалість за гетеросексуальні, однак для тих пар, що живуть разом, ця тривалість збільшується. У випадку ж укладання шлюбу різниця в стабільності пар взагалі нівелюється, а то й гомосексуальні стають навіть стабільнішими. В іншому дослідженні 2016 року суттєвої різниці в стабільності гомо- та гетеропар не було виявлено. Нарешті, дослідження 2019 року, в якому намагалися зважати й на результати попередніх, показало, що для пар, які живуть разом, є вони одно- чи різностатевими, ризик припинення стосунків практично однаковий, і реєстрація стосунків сприяє його зниженню.

Така динаміка показує, що все рівно навпаки: доки гомосексуальні люди стикаються з засудженням суспільством їх стосунків та не мають можливості їх узаконити, то ситуативні контакти в окремих спеціальних місцях є простішими за підтримування стабільних стосунків, які доводиться приховувати. Коли ж суспільство та держава дозволяють гомосексуальним парам жити в таких самих умовах, як гетеросексуальні, то й різниця в їх стійкості сходить нанівець.

Права людини як такі дійсно однакові для всіх. На найбільш базовому рівні вони зафіксовані в Загальній декларації прав людини ООН, де немає розрізнення за сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю (СОГІ). В країнах Ради Європи – тобто майже всіх європейських країнах – також діє схожий за суттю документ Європейська конвенція з прав людини, який дає можливість захищати свої права в Європейському суді з прав людини.

Однак коли постає питання про практичні можливості здійснення людьми всіх їхніх прав, то неможливо ігнорувати те, що люди є різними за багатьма ознаками, і досягнення для них справжнього рівноправ’я відповідно може потребувати різних заходів.

Наприклад, коли трансгендерна людина здійснює перехід, то дані в її особових документах перестають відповідати імені, яким вона фактично себе називає, гендеру, а також і зовнішності. Людині періодично доводиться пояснювати цю невідповідність, імовірно розкриваючи факт своєї трансгендерності – приватну інформацію, яку вона, можливо, хотіла б тримати при собі. Тобто таким чином порушується її право на недоторканність приватного життя. Щоб цього уникнути, потрібне законодавство, яким визначалася б швидка та доступна процедура зміни документів посвідчення особи.

Або ж коли люди однієї громадянської статі вирішують утворити сім’ю, вони можуть бажати отримати пов’язані з цим громадянські права, такі як на спільне володіння майном, виховання дітей, успадкування тощо. Ці права зазвичай надає шлюб, однак якщо його визначено як такий, що укладається між чоловіком і жінкою, то одностатеві пари позбавлені них. Тож для досягнення справжнього рівноправ’я законодавство має бути змінено таким чином, щоб поширити на них можливість здійснення права на шлюб.

Можна побачити, що в цих випадках спеціальних згадок СОГІ чи ЛГБТ навіть не потрібно – достатньо сформулювати закони так, щоб ними могли скористатися люди будь-якої орієнтації та ідентичності. Однак не все можна вирішити такими формулюваннями, оскільки існує ще й проблема дискримінації за ознаками СОГІ.

ЛГБТ+ люди частіше стикаються з упередженим ставленням, яке може проявлятися як небажання брати їх на роботу, здавати житло, ненадання їм належної медичної допомоги, проблеми при подорожах та перетині кордону тощо. Також ЛГБТ+ люди частіше стають жертвами насильства, коли на них нападають, б’ють, цькують їх знов-таки через їхню орієнтацію чи ідентичність. Тому наявність ознак СОГІ в законодавстві з протидії дискримінації та злочинам на ґрунті ненависті, а також спеціальних політик, що деталізують заходи з такої протидії та запобігання, допомагає боротися з цими явищами та зводити їх нанівець. Звісно що в ідеальному світі, де ставлення до ЛГБТ+ людей в середньому не відрізнятиметься від ставлення до цисгендерних гетеросексуалів, такі заходи перестануть бути потрібними, проте поки до цього ще далеко

Треба зазначити, що саме по собі формулювання про «дурний вплив» і його побоювання вказують на сприйняття гомосексуальності та трансгендерності як явищ апріорі «ненормальних», небажаних, тоді як на сьогодні вони розглядаються як варіант людського різноманіття. Тим не менш, не акцентуючи уваги на оцінках, поглянемо на вплив ЛГБТ-родителів на дітей як такий.

До цього часу було проведено вже досить багато досліджень щодо становища дітей в одностатевих сім’ях. Американська психіатрична асоціація в огляді таких досліджень від 2005 року вказала на відсутність даних, які свідчили б про те, що процент гомосексуалів серед таких дітей начебто вищий за середній – більшість з них виростають суто гетеросексуальними. Так само у них не було помічено якихось особливостей гендерної ідентичності чи гендерної ролі. В оновленій у 2020 р. «Резолюції щодо сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності (СОГІ), родителів та їх дітей» та ж АПА повторює цю позицію з уточненням згідно з кількома дослідженнями, які показали більшу гнучкість та нестереотипність у гендерних проявах дітей ЛГБТ+ людей. Також згадується, що в розвитку таких дітей в сенсі здоров’я, поведінкових рис, стосунків з однолітками не було помічено якихось відмінностей у порівнянні з тими, яких виховували гетеросексуальні батьки.

Що стосується трансгендерних родителів, то у 2014 році Інститут Вільямса зробив аналіз досліджень з цієї теми. Тут також не було знайдено жодного впливу родительського трансстатусу на сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність дітей. Крім того, вказано, що найбільшим стресфактором для дітей є не трансперехід когось із родителів як такий, а напруга в їхніх стосунках, що виникає на його тлі, особливо коли справа доходить до розлучення.

Ті, хто побоюються за становище дітей в одностатевих сім’ях, часто посилаються на дослідження «нових структур сім’ї» Марка Регнеруса. Проведене в 2012 році, воно начебто показало, що діти з таких сімей мають гіршу якість життя – зокрема це стосується рівня освіти, працевлаштування, схильності до депресії та вживання речовин. Однак це дослідження має методологічні проблеми: лише 2 з розглянутих у ньому дітей насправді проживали в одностатевій сім’ї протягом всього дитинства, у інших же хтось із родителів лише мали досвід одностатевих стосунків у певний період життя. Деякі з досліджуваних дітей ще й пережили розлучення батьків після гетеросексуального шлюбу, що не кращим чином відбивається на благополуччі дитини незалежно від сексуальної орієнтації.

У 2015 році дослідники спробували повторно проаналізувати дані Регнеруса, виправивши його помилки, і отримали принципово інший результат: різниця між дітьми, вихованими гетеросексуальними парами та геями/лесбійками, є мінімальною. Це підтверджується й багатьма іншими дослідженнями, а деякі навіть указують на те, що діти в одностатевих сім’ях є трохи щасливішими й здоровішими. Загалом уже можна казати про існування на науковому рівні консенсусу щодо відсутності різниці у фізичному та психічному стані дітей в одностатевих та різностатевих парах.

«Пропаганда» мала б означати, що публічні люди та активіст(к)и з ЛГБТ+ спільноти закликають інших до того, щоб заводити одностатеві стосунки чи практикувати секс з людьми своєї ж статі. Проте нічого схожого на це насправді не відбувається.

Фактично, в подібних твердженнях має місце підміна змісту, коли до пропаганди відносять те, що нею насправді не є. Наприклад, коли пропагандою називають подання різноманітних проявів сексуальності та гендеру як варіантів норми. Але позиціонування чогось як нормального не є заохоченням до цього і саме по собі не призводить до зміни іншими людьми їх уподобань. Наприклад, якщо різні люди люблять різну їжу, різні фільми, різні жанри літератури, то кожна з них може розповідати про свої переваги, але навряд чи інші внаслідок цього змінять свої смаки.

Також іноді «пропагандою» вважають будь-яку видимість ЛГБТ+ – чи то в якості персонажів художнього фільму, чи в публічній демонстрації символіки, чи у відкритих проявах ніжності між двома дівчатами або хлопцями. Однак у такому разі доведеться визнати, що гетеросексуальної пропаганди в нашому світі незрівнянно більше. Нею наповнена вся культура, адже більшість сюжетів у ній якщо не мають центральною темою, то принаймні згадують гетеросексуальні стосунки. Кожного разу, коли людина розповідає комусь, як вона познайомилася, сходила на побачення, з’їздила на відпочинок тощо з кимось протилежної статі, це можна розцінювати як гетеросексуальну пропаганду. До неї так само відноситься й усе, що стосується сімейного життя в конвенційному розумінні. Квінтесенцією ж такої пропаганди можна назвати весільні церемонії з їх традиційними ритуалами.

Таким чином, вплив окремих випадків видимості проявів гомосексуальності чи трансгендерності на суспільство і близько не досягає того рівня, який має гетеросексуальність. Протилежне враження може виникати лише через ефект когнітивного упередження вибіркового спостереження, коли люди більше схильні помічати ті речі, про які вони більше думають. Тож якщо комусь усюди вбачається ЛГБТ-пропаганда – це насамперед може свідчити про фіксованість на ЛГБТ-тематиці самої цієї людині.

«Паради» ж, у свою чергу, є квінтесенцією видимості для ЛГБТ+ людей. У країнах здебільшого західних, де вони вже значною мірою досягли рівності, зокрема права на укладання шлюбів, щорічні прайд-паради мають характер свята, часто з елементами карнавальної ходи, до якої залюбки долучаються й цисгендерні гетеросексуальні люди без побоювань за свою орієнтацію. У країнах же, де значну частину прав ще доводиться виборювати, як-от і Україна, прайди (а не паради) відбуваються радше у формі правозахисної ходи з гаслами та політичними вимогами до влади. Втім, вони теж можуть мати святкові елементи – адже для частини учасників та учасниць це єдиний день року, в який вони можуть вільно вийти та заявити про себе. І в цьому, звісно, немає нічого поганого.

Люди схильні визначати орієнтацію іншої людини виходячи з поточного моменту. Тож якщо наприклад дівчина перебуває у стосунках з іншою дівчиною, то її визначать як лесбійку, а якщо з хлопцем – то як гетеросексуалку. Якщо ж, наприклад, відомо про її попередні стосунки, які були з людиною іншої статі, ніж зараз, то їх можуть сприймати як етап, що передував «визначенню», або ж очікуватимуть, що таке визначення відбудеться надалі. Таким чином, її бісексуальність стає невидимою, особливо якщо вона сама про неї не заявляє.

Насправді ж бісексуальність як властивість стосується не того, які в людини стосунки наразі, а самої її здатності закохуватися, формувати стосунки та отримувати задоволення від сексу з людьми як жіночої, так і чоловічої статі чи гендеру. І як гетеросексуальна людина в стосунках не обов’язково визначилася з бажанням провести саме з цією людиною решту свого життя – так само і бісексуальна не обов’язково визначилася щодо виключно дівчат чи хлопців на майбутнє. І не зобов’язана визначатися.

Іноді побажання «визначитися» походить від гомосексуальних людей, породжене страхом, що якщо хтось може так переходити від одностатевих до різностатевих стосунків, то до того ж можуть змусити і їх. Однак тут важливо розуміти, що сексуальні вподобання кожної людини індивідуальні, і певні вибори однієї людини в жодному випадку не мають бути приводом примушувати до того ж іншу.

З іншого боку, бісексуальність не означає, що така людина прагне мати стосунки з людьми обох статей одночасно, як іноді про це думають. Також іноді робиться висновок, що якщо для людини не має значення стать – то й узагалі не має значення, з ким. Це не відповідає дійсності: як свідчать дані опитувань, більшість бісексуальних людей перебувають у моногамних стосунках і не мали досвіду одночасних стосунків з жінкою та чоловіком.

Насправді для бісексуалів усе так само, як і для гетеро- та гомосексуалів: при тому, що вибір людини для стосунків у останніх обмежується певною статтю, це не значить, що вони готові злягатися з будь-якою людиною цієї статі. Також і бісексуала чи бісексуалку приваблюватиме не будь-хто, а якась конкретна людина – просто в один життєвий період це може бути людина однієї статі, а в інший – іншої.

Такі думки породжуються стереотипними уявленнями про стосунки за замовченням як гетеросексуальні, в яких чоловік та жінка є протилежностями, що уособлюють собою маскулінність та фемінність. В такій парадигмі, якщо чоловік має потяг до інших чоловіків, то він намагатиметься відтворювати в зовнішності та поведінці образ, наближений до жінки, а жінка, яку приваблюють жінки – образ чоловіка.

Цей стереотип розбивається вже навіть тією логікою, на якій він і побудований. Адже якщо, наприклад, дві лесбійки формують пару, в якій одна грає роль чоловіка, то інша, відповідно, має бути в ролі «жіночної жінки», що не відрізнятиметься від звичайних жінок. Аналогічно і для двох геїв.

Таке дійсно буває. Адже геї та лесбійки, зростаючи у суспільстві в тій же гендерно-бінарній системі, не є повністю вільними від її установок. Тому деякі з них, будуючи стосунки, намагаються в сексі, а то й певною мірою у житті, відтворювати в них модель «актив – пасив», де активна роль може бути асоційована з традиційною чоловічою, а пасивна – з жіночою. Однак, наприклад, за підрахунком профілів на американському гей-порталі на початку 10-х років лише трохи більше половини користувачів чітко вказали свою роль, причому за замовчуванням вона там стосується лише переваг у сексі.

Загалом, ЛГБТ-субкультура протягом минулого століття породила досить багато зразків для наслідування. Так, у ній є «манерні геї», що в своєму стилі вимови, рухів, окремих деталей одягу відтворюють елементи жіночності – часом у перебільшеному, дещо гротескному вигляді, й можуть іноді говорити про себе в жіночому роді. При цьому в деяких гей-колах така поведінка не вітається, так що можна говорити навіть про існування фобії до неї. З іншого боку, є «ведмеді» – кремезні чоловіки, часто з бородою та густим волоссям на тілі, що культивують таким чином грубу маскулінність. Серед лесбійок довгий час був поширений поділ на «буч» і «фем» – відповідно, маскулінних та фемінних жінок, з яких останні через свою типово жіночну зовнішність часто не сприймаються як «справжні» лесбійки.

Особливості зовнішності, що роблять її відмінною від конвенційно жіночої та чоловічої, можуть також слугувати маркерами, за якими геям та лесбійкам легше впізнавати «своїх» – зокрема, при зав’язуванні нових стосунків. Саме на цьому засноване таке явище як «гейдар», тобто «гей-радар». Однак він може давати збої, наприклад, на метросексуалах – чоловіках, які приділяють багато уваги моді та стилю, або ж на феміністках, що відмовляються від практик краси, породжених патріархатом. Крім того, частина гомосексуалів, навпаки, уникає подібної зовнішньої відмінності, оскільки в не дуже толерантному суспільстві вона підвищує для них ризик стикнутися зі стигматизацією та насильством.

Отже, далеко не всю ЛГБТ+ спільноту можна розписати за категоріями, пов’язаними з зовнішнім виглядом та проявами. У XXI столітті, коли ідеї фемінізму та квіру все більше підважують гендерну бінарність, розмиваючи її обмежені рамки і змінюючи зрештою не лише гомосексуальне, а й гетеросексуальне середовище, такий поділ стає все менш актуальним.

Люди схильні пов’язувати стать насамперед із первинними статевими ознаками, тобто зовнішніми статевими органами, оскільки саме відмінність між ними видається найбільш очевидною. Насправді ж стать є структурою, що складається з багатьох компонентів, частину з яких змінити неможливо, а зміна інших не обов’язково пов’язана з хірургією. Якщо конкретніше:

· Статеві хромосоми. На сьогодні засобів змінити хромосомний набір з XX на XY чи навпаки (або якийсь чи на якийсь інший, якщо не забувати про існування інтерсекслюдей з хромосомними варіаціями) немає.

· Статеві залози – гонади. Можуть видалятися шляхом хірургічних операцій: орхіектомії (видалення яєчок), гістеректомії (видалення матки) або у процесі складніших операцій. Також без хірургічного втручання їх функції можуть пригнічуватися шляхом гормональної терапії. Водночас, методів для відтворення гонад іншої статі на сьогодні не існує.

· Статеві гормони. Їх рівень в організмі може коригуватися вживанням гормональних препаратів, курс яких з відповідно підібраним дозуванням здатний створити гормональний фон, що відповідатиме типовому фону для іншої статі.

· Первинні статеві ознаки – геніталії. Шляхом хірургічної операції можуть як видалятися, так і формуватися інші. Останнє є не «пришиванням», а складними методиками конструювання нових геніталій з використанням матеріалу старих та, в деяких випадках, інших тканин організму. При цьому візуально вони можуть не відрізнятися від статевих органів цисгендерних людей, однак через відсутність гонад не є повністю функціональними. Люди, що пройшли через такі операції, не здатні зачинати дітей, і їх сексуальні функції, особливо у трансчоловіків, можуть бути певною мірою обмежені.

· Вторинні статеві ознаки. Їх зміна досягається різними засобами. Зокрема, за рахунок гормональної терапії змінюється структура шкіри: у трансжінок вона гладшає, у трансчоловіків – грубішає. У трансжінок виростають груди, які в разі бажання вони можуть ще збільшувати шляхом маммопластики. У трансчоловіків гормони на розмір грудей не впливають, і вони можуть їх видаляти шляхом мастектомії. Також у трансчоловіків від гормонів збільшується ріст волосся на тілі та на обличчі. У трансжінок волосся на тілі стає менше, однак на обличчі його можна позбутися лише вдавшись до епіляції.

· Громадянська стать – графа «стать» у документах. Залежно від законодавства конкретної країни, її зміна може як потребувати певних медичних втручань у якості передумови, так і ні. В Україні на сьогодні такою передумовою є проведення медичного втручання зі зміни (корекції) статевої належності, яким може бути як хірургічна операція, так і гормональна терапія, і яке в свою чергу потребує встановлення діагнозу «транссексуалізм».

При цьому зміна зовнішності, через яку люди зазвичай і сприймають когось як «дівчину» чи «хлопця» – це фактично зміна вторинних статевих ознак, яка, як видно з опису вище, досягається насамперед завдяки гормонам і від операцій на геніталіях не залежить. Також на відміну від операцій такі зміни зазвичай не дуже швидкі: вони відбуваються поступово і час, за який людина починає сприйматися більшістю як належна до іншої статі, може займати від кількох місяців до пари років.

Більше того: багато транслюдей приходять до висновку, що операцій зі зміни статевих органів вони не потребують, і обмежуються лише гормональною терапією. А в останні роки, як наприклад у Швеції, навіть і домагаються компенсації за такі операції, які протягом тривалого часу були обов’язковою умовою для отримання юридичного визнання гендеру (тобто зміни громадянської статі). Зараз практику таких вимог з боку держави називають «примусовою стерилізацією», і з кожним наступним роком все більше країн відмовляються від неї, що зробила і Україна, змінивши процедуру транспереходу в 2016 році.

Наприкінці варто зазначити, що з огляду на вищенаведений перелік сам термін «зміна статі» не є коректним. Краще уточнювати, про зміну яких саме компонентів статі йдеться в тому чи іншому конкретному випадку.

Питання доступу трансгендерних людей – насамперед трансжінок – у приміщення, розподілені за гендером, особливо активно стало обговорюватися останніми роками. Значною мірою цьому посприяли так звані «туалетні закони» – законодавчі ініціативи, які просувають консервативні політики здебільшого в різних штатах США, спрямовані на обмеження доступу в туалети, душові тощо залежно від статі, приписаної людині при народженні. Метою таких законів декларується захист приватного життя та убезпечення від насильства насамперед жінок і дітей.

При цьому заходи з юридичного визнання гендеру трансгендерних людей, тобто можливості зміни особових документів, а також антидискримінаційні заходи, які певною мірою можуть дозволяти транслюдям бути визнаними відповідно до їх гендерної ідентичності навіть незалежно від документів, діють у багатьох країнах уже не перший рік. Це дає можливість оцінити, як вони реально впливають на ситуацію в контексті безпеки. Так, у 2015 році було опитано 17 шкільних округів 12 штатів США, у яких на той момент уже певний час діяло законодавство з захисту від дискримінації на ґрунті гендерної ідентичності. Жодних інцидентів, спричинених трансучнями, в тому числі в туалетах, при цьому виявлено не було. А в 2018 році також у США було проведено дослідження в різних закладах штату Массачусетс з урахуванням того, чи діє в них інклюзивна політика щодо транслюдей. Результати не показали жодної різниці в рівнях сексуальних злочинів у громадських вбиральнях чи роздягальнях між тими закладами, де вона діє, й тими, де ні.

Хоча окремі інциденти, пов’язані, наприклад, з підгляданням за жінками у роздягальнях з боку як трансжінок, так і чоловіків, що видавали себе за них, дійсно траплялися, однак це поодинокі випадки на загальному тлі сексуальних злочинів щодо жінок з боку чоловіків. Вони аж ніяк не дають приводу для висновку, що спрощення юридичного визнання гендеру якось змінює ситуацію в гірший бік. Те ж саме можна сказати щодо в’язниць та притулків.

Варто зазначити, що в більшості випадків постійного контролю доступу в такі приміщення як туалети чи роздягальні в принципі не передбачено – тож якщо чоловік-насильник захоче туди потрапити, йому зазвичай навіть не треба прикидатися трансжінкою. Водночас, методи контролю типу перевірки паспорту на вході, не кажучи вже про перевірку геніталій, віддають тоталітаризмом і будуть не до вподоби не лише трансгендерним, а й більшості цисгендерних людей. Натомість, більшість проблем та побоювань щодо безпеки здатні вирішити окремі кабінки без жодного гендерного маркування, які зате щільно зачиняються.

У просторах же тривалого перебування, таких як в’язниці та притулки, вхідний контроль є якраз важливим і доцільним. І його не варто зводити виключно до формальної перевірки статі чи гендеру, а робити більш індивідуальним, визначаючи, куди і з ким можна чи не можна помістити ту чи іншу людину залежно від її особистих якостей, серед яких трансгендерність не має бути єдино визначальною. Як це вже робиться, наприклад, у тюрмах Нової Зеландії та Шотландії.

У 1966 році Гаррі Бенджамін – ендокринолог та сексолог, який значну частину свого життя присвятив вивченню явища трансгендерності – у книзі «Феномен транссексуальності» опублікував класифікацію трансгендерних проявів, яка згодом стала відомою як «шкала Бенджаміна». У ній одним з атрибутів «справжньої транссексуальності» в найсильніших її проявах, коли людина з приписаною чоловічою статтю відчуває себе жінкою і прагне максимально привести своє тіло до жіночого, він визначав сексуальну орієнтацію, спрямовану саме на чоловіків.

З тих часів лікарі-психіатри часто прямо чи непрямо спиралися на шкалу Бенджаміна при діагностуванні транссексуальності – а точніше, при визначенні, кого можна чи неможна допускати до здійснення транспереходу. Однак що далі, то більше ставала зрозумілою обмеженість та умовність цієї шкали. Зокрема, самі транслюди, знаючи, якому стандарту вони мають відповідати для отримання дозволу, приводили до нього свої життєві історії, розповідаючи їх лікарям. В тому числі це стосувалося аспектів сексуальності, якщо її прояви не вписувалися у модель «справжності».

На сьогодні вже можна впевнено стверджувати, що прямого зв’язку між трансгендерністю та сексуальною орієнтацією не існує. Зокрема, це підтверджують соціологічні дослідження, в яких транслюдей серед іншого питали про їх орієнтацію. В одному з таких досліджень, проведеному в 2015 році у США, однаково по 23% трансреспондентів визначили свою орієнтацію як гетеросексуальну та як гомосексуальну, інші ж називали бісексуальну, квір чи ще якусь.

Що ж стосується геїв та лесбійок з відповідно визначеною при народженні чоловічою та жіночою статтю, то до думок про її «зміну» їх може приводити лише ситуація, в якій гомосексуальність засуджується в суспільстві значно суворіше за трансперехід. На сьогодні наочний приклад цього демонструє Іран. Там сексуальні стосунки між людьми однієї статі караються аж до смертної кари. Натомість трансгендерний перехід є доволі доступним і фінансується державою. Таким чином, гомосексуальних людей непрямо заохочують до того, щоб вони робили перехід і їх стосунки ставали гетеросексуальними – тоді вони уникають покарання і отримують статус визнаних законослухняних громадян. Як результат, Іран займає друге місце в світі за кількістю зроблених операцій за зміни статевих ознак. Навряд чи це було б так, якби не репресивна державна політика щодо гомосексуалів.

На перший погляд, можна угледіти певну кореляцію в тому, що в країнах, де гомосексуальність засуджується суспільством та переслідується, а транспереходи важко доступні та взагалі неврегульовані – а це насамперед ісламські країни Азії та Африки – населення здебільшого стрімко зростає, тоді як у ліберальних до ЛГБТ+ західних країнах приріст населення невеликий або взагалі відсутній. Однак на рівень народжуваності впливає багато факторів, які варто розглядати в комплексі.

Сприяють росту народжуваності такі фактори як бажання мати дітей, орієнтація жінок на сім’ю та дітей, релігійність, соціальна підтримка, проживання в сільській місцевості, державні програми підтримки сім’ї, соціальний тиск щодо народження дітей тощо. Зниження народжуваності пов’язується з високими статками, високим рівнем освіти, державною демографічною політикою з обмеження народжуваності, користуванням засобами контрацепції, залученням жінок у сферу праці та ін.

Якщо подивитися на цей перелік, то легко побачити, що значна частина другої половини факторів притаманна саме економічно розвиненим західним країнам, тоді як деякі з першої – країнам «третього світу». Можна сказати, що в розвинених країнах важливішою стає не кількість населення, а якість, коли народження дитини не обов’язково є пріоритетом для сім’ї, але якщо вже таке рішення приймається, то їй намагаються дати все найкраще.

Водночас, за даними опитувань, у Європі 5,9% населення, від 1,5% до 7,9% у різних країнах, ідентифікують себе як належні до ЛГБТ (що включає як гомосексуальних, так і трансгендерних людей), а у США таких 4,5%. Навіть якщо уявити, що всі ці люди не залишають по собі потомства, це все ж досить невелика частка від загального населення, щоб вона могла суттєво вплинути на рівень народжуваності в країні в цілому. Однак і припущення щодо відсутності потомства не відповідає дійсності: за різними даними, дітей мають 9–16% гомосексуальних та 15–50% трансгендерних людей. Причому часто в можливостях стати родителями їх обмежують не власні бажання, а саме держава та суспільство, ускладнюючи або унеможливлюючи доступ до допоміжних репродуктивних технологій, адопції та родительських прав.

Нарешті, якщо подивитися на дані щодо населення та його приросту в різних країнах у динаміці, то видно, що країни з ліберальним законодавством щодо ЛГБТ+ показують тут здебільшого невеликий, та все ж ріст. Зменшення ж населення зараз відбувається в таких країнах, як наприклад Італія, Польща, Румунія, Японія, а також і Україна, де на сьогодні немає ані легалізації одностатевих шлюбів, ані простої заснованої на самовизначенні процедури трансгендерного переходу