Мама може … все, що завгодно. Історія ЛГБТ+ батьківства

ЛГБТ+ батьківство виявилося дуже важливою і затребуваною темою для наших читачок і читачів, деякі з яких теж наважилися поділитися своїм досвідом та порадами. Нижче читайте історію двох мам, Катерини і Наталії, розказану від першої особи.

Ми стали батьками лише тому, що шалено цього хотіли. Нам було байдуже, що про нас подумають люди, чи важко буде рости нашим дітям у одностатевій сім’ї — ми знали одне: якщо дітей ростити в любові, це може лише позитивно на них вплинути. Кому цікаво — може ознайомитися з нашою історією батьківства.

Ми — одностатева пара. Звати нас Катерина і Наталія. Нам 30+ і 30+ +2 відповідно. У нас двоє дітей — дівчинка і хлопчик. Різниця між ними — півтора року. Дівчинку народила Наташа, хлопчика — я. Наша історія не претендує на унікальність, адже я особисто знаю справді унікальні історії батьківства в одностатевих сім’ях, але все ж сподіваюся, що наш досвід комусь стане у пригоді.

Почну з того, що 2007 року я зустріла свою половину і закохалася з першого погляду (ніколи раніше не вірила в ці сльози-солодощі). Ми одразу почали жити разом. Нам довелося чути чимало скептицизму з цього приводу, але ми не слухали. Наташа стала першою і єдиною людиною в моєму житті, з якою мені вперше захотілося дітей — навіть моє перше зізнання в коханні звучало так: «Я хочу з тобою дітей». Не надто романтично, але мені здалося, що це почуття навіть сильніше за кохання.

Звісно, того ж року ми батьками не стали. Як і належить, ми «відпрацювали» конфетно-букетний період на повну, але думка про дітей нас не полишала, і вся наша діяльність, поза нашою закоханістю, була спрямована на підготовку ґрунту для народження наших дітей.

2010 року ми вирішили, що далі зволікати нікуди, і час переходити від думок до дій. Можливо, у когось у парі виникають суперечки щодо того, хто народжуватиме, — у нас такого не було. До моменту «дій» ми вже вирішили, що хочемо щонайменше двох дітей, тому й народжуватимемо обидві.

Щодо матеріально-технічної бази, яку багато хто намагається накопичити, аби «дитина ні в чому не потребувала», скажу: у нас була і є своя квартира, є машина (на той момент — у кредит), про стабільність роботи говорити не доводилося — то був посткризовий період, і попри те, що ми обидві працювали в хороших компаніях, ніхто не міг сказати, що так буде завжди. Що й підтвердилося.

Але це, мабуть, не так цікаво, як технічні моменти, що передують зачаттю і народженню дітей.

Про зачаття

Одностатеві жіночі пари можуть зачати дітей кількома способами:

Зачаття природним шляхом. Можна знайти донора, який запліднить одну з партнерок. Знаю, що цим способом справді користуються.

Знайти донора серед знайомих і зачати дитину вдома. Цей спосіб відрізняється від попереднього тим, що донор знає про орієнтацію пари і не претендує на близькість. У попередньому випадку багато чоловіків, що пропонують себе як донорів в інтернеті, обов’язковою умовою ставлять статевий акт із жінкою, яку вони запліднюватимуть.

Скористатися спермою анонімного донора. Зазвичай клініки, що працюють у цьому напрямку, пропонують сперму з власного банку або з харківського банку сперми, який є першим і найбільшим банком цього матеріалу в Україні.

Інших способів зачаття мені не відомо, хоча, можливо, вони і є.

Залежно від обраного способу, для зачаття застосовуються такі технології:

Зачаття вдома в природному циклі. Якщо ви вирішили зачати дитину від сперми знайомої людини, то в «той самий» день вам потрібно отримати від чоловіка матеріал і за допомогою шприца й урологічного катетера «помістити» сперму в майбутню матір. Ця технологія добре показана у фільмі «Якби стіни могли говорити — 2». Статистичних даних немає, але лікарі кажуть, що якщо перед введенням сперми зайнятися з жінкою сексом (обов’язково з тією, якій потім вводитимуть сперму), то ймовірність зачаття підвищується. Та й це, зрештою, чудове проведення часу. Навіщо катетер? З його допомогою можна «випустити» сперматозоїди максимально близько до матки, щоб вони в дорозі не стомилися й не збилися зі шляху.

Зачаття в клініці за допомогою штучної інсемінації. Ця технологія підходить для жінок, у яких немає проблем зі здоров’ям і які хочуть народити від анонімного донора. Вона полягає в тому, що сперму вводять безпосередньо в матку, і сперматозоїдам залишається лише дістатися до яйцеклітини. Крім того, лікар у клініці може запропонувати провести стимуляцію, щоб в одному циклі дозріло кілька яйцеклітин, що підвищить імовірність запліднення. Однак стимуляція також підвищить імовірність багатоплідної вагітності. УВАГА! Якщо ви знайшли донора серед знайомих і хочете провести процедуру інсемінації в клініці — це можливо лише в тому випадку, якщо цей чоловік є вашим чоловіком за документами. Таке законодавство.

Зачаття в клініці за допомогою програм ЕКЗ. Такі програми зазвичай рекомендують жінкам, яким не вдається завагітніти в природному циклі за медичними показниками. Тоді жінка проходить дві малоінвазивні процедури: вилучення яйцеклітин і підсадку ембріонів. Цей спосіб зачаття також можливий від сперми анонімного донора або чоловіка за документами. Суть методу: яйцеклітину, вилучену в матері, запліднюють «у пробірці», а потім готовий ембріон підсаджують у матку. Завдання ембріона — прикріпитися й «прижитися» там. Зазвичай підсаджують кілька ембріонів, щоб підвищити шанси. Саме тому завдяки цій технології нерідко народжуються двійні.

Часто лікарі одразу рекомендують починати з ЕКЗ навіть здоровим жінкам. Моя думка — варто спробувати інсемінацію: різниця у вартості — десятки тисяч, а якщо немає протипоказань, навіщо відразу платити більше?

Отримавши всю цю інформацію, ми вдома дійшли таких висновків:

Ми точно народжуватимемо від анонімного донора. Чому? Життя довге, не завжди знаєш, що тобі завтра спаде на думку, не кажучи вже про іншу людину. Коротше кажучи, ми просто злякалися, що знайомий донор зможе колись претендувати на нашу дитину. Але це лише наш досвід, і він не є єдино правильним.

Куди ж іти за анонімним донором? Звісно, до клініки — але до якої? Чи треба говорити в клініці, що ми пара і хочемо дитину? І це ще не все «по-друге»…

Розмірковуючи над тим, що робити далі, я в мережі познайомилася з чудовою дівчиною, у якої в Дніпропетровську був доступ до донорів однієї відомої клініки. Точніше, у неї був доступ до лікаря-генетика цієї клініки, який мав базу «своїх» донорів і не проти був продати матеріал «наліво». Цей варіант виходив значно дешевше, ніж інсемінація в клініці, при цьому нікому нічого не треба було пояснювати — тому ми й наважилися.

Заздалегідь генетик попросив наші фото, уточнив, хто народжуватиме. Ця інформація була потрібна, щоб підібрати донора, дитина від якого буде максимально схожа на нас обох. Забігаючи наперед скажу — так і вийшло.

І розпочалася наша довга дорога назустріч старшій доньці… Ми чули історії про те, що у когось виходить з першого разу, — але це не про нас. І не з другого… і навіть не з третього… Щоразу повертаючись із Дніпропетровська, ми переживали стрес, коли тест показував «ні, і цього разу теж ні». Звісно, ми сотні разів перевіряли-перевіряли Наташу, і різні лікарі казали, що немає жодних підстав для того, щоб не виходило. Але не виходило — і все. Майже через рік наших поневірянь ми вирішили зробити перерву і рвонули у відпустку. Там ми вирішили, що після повернення зробимо ще одну спробу, а якщо вона виявиться невдалою — підемо до клініки. Схоже, ця інформація комусь не сподобалася — і цього разу у нас усе вийшло. І в квітні 2012 року рівно на Великдень у нас народилася донька.

Нашого сина ми зачинали вже в Києві. По-перше, тому що донька була ще зовсім маленькою, щоб щомісяця їздити з нею до Дніпра. По-друге, «лавочка» з донорами якось раптово зачинилася. Лікар-генетик на щось образився й сказав, що більше нікому нічого не продасть.

На той момент ми познайомилися з хорошою гінекологинею — зовсім випадково. Вона знала нашу історію, і коли я запитала, чи є у неї знайомі, до кого можна звернутися, вона одразу відгукнулася і звела мене з лікарем у клініці, яка займається репродукцією.

Цього разу мені довелося їздити переважно самій. По-перше, вдома була маленька дитина і зайвий раз тягати її по лікарнях не хотілося. По-друге, лікар спочатку дуже хвилювався через нашу орієнтацію, і щоб зайвий раз його не травмувати, я їздила сама.

У клініці вибір донора простий: генетики приносять таблицю з усіма можливими донорами, які підходять тобі за типом, групою крові тощо. Якщо ви блондинка з блакитними очима — у переліку донорів навряд чи будуть кароокі брюнети. Чому? Пологи — це досить стресовий процес, і мати після пологів може поводитися по-різному, може не відчувати позитивних емоцій до дитини. Щоб не спровокувати у матері відторгнення від новонародженого, лікарі роблять так, аби дитина була максимально схожа на батьків. Крім того, я помітила, що діти, народжені від анонімних донорів, дуже часто схожі на матерів, — тому припускаю, що донорами стають чоловіки з рецесивними, тобто не домінантними, генами.

Донора я вибирала за такими параметрами: вік, зріст, вага, група крові, форма обличчя, колір очей. Вибрала — і понеслося… Перша інсемінація виявилася невдалою, тобто гроші вітром. З’ясувалося, що у мене були якісь проблеми з маткою (чесно кажучи, я не запам’ятовую свої хвороби, якщо їх уже немає), довелося зробити якусь малоінвазивну процедуру, і вже в наступному циклі я завагітніла. І в листопаді 2013 року у нас народився син.

Щодо вартості скажу, що обидва варіанти зрештою обійшлися нам в однакову суму, але вдруге нервів і стресу було разів у шість-сім менше.

Про вагітність

І у Наташі, і в мене вагітність протікала добре. Жодного токсикозу у нас не було. Спостерігалися в звичайній поліклініці у дільничної лікарки, але УЗД і аналізи здавали у нашої гінекологині — дільничній приносили лише результати.

Але спочатку було важко їздити в громадському транспорті: швидко ставало душно і починало нудити. У нас є машина, тому це питання ми вирішили швидко.

З незвичайного пам’ятаю, що рівно три дні мені хотілося їсти лише солоні огірки і згущене молоко. Пам’ятаю, на третій день такого раціону я подумала, що моя печінка стільки не витримає. Схоже, ця інформація комусь дуже не сподобалася, і наступного дня я змогла повернутися до нормального харчування.

Поправилися? Так, поправилися. Нас важко назвати худорлявими, тому під час вагітності ми намагалися не переїдати. Наташа набрала 10 кг, я — 13. З пологового будинку ми вийшли у довагітній вазі.

Вагітність — це прекрасний час. У тобі зароджується життя, досить швидко хтось починає в тобі рухатися (почуваєшся героїнею фільму «Чужий»)). Але на останніх термінах стає досить важко. Важко все: спати, ходити, сидіти, лежати, і в якийсь момент питаєш себе: «Коли це все скінчиться?». Але коли пологи вже позаду, розумієш: «Йолки-палки, це ж тільки початок! Чому мені раніше ніхто про це не сказав?!». Але потім це розчарування проходить, коли маленький ротик присмоктується до грудей і потім задоволений від них «відвалюється» і спить.

Про пологові будинки

Перші пологи у нас були в пологовому будинку № 7 на вул. Предславинській. Другі — в пологовому будинку № 1 на м. Печерська. Перший раз — швидкою допомогою, другий — за домовленістю. Чому різні пологові будинки? Тому що коли прийшов мій час записуватися, з’ясувалося, що «сімка» в цей період буде на санітарній обробці (кожен пологовий будинок раз на рік закривають на «мийку»). Казати, що я засмутилася, — це нічого не казати. Я дуже хотіла народжувати в «сімці» — мені там дуже сподобалося, коли народжувала Наташа. Чергові бригади працюють чудово. В жодному іншому пологовому будинку народжувати з черговою бригадою я не була готова. Тому ми домовилися із завідувачкою відділення пологового будинку № 1, і я народжувала у неї. Наташа потім сказала, що у неї все ж таки було краще. Я їй вірю.

Чому наважилися народжувати з черговою бригадою вперше? Не тому що безвідповідальні (як дехто думає), а тому що багато наших знайомих народжували саме в цьому пологовому будинку, саме з черговими бригадами, і були задоволені. Тому що моя колишня колежанка свого часу працювала в КМДА і була пов’язана саме з медициною, і вона дуже добре відгукувалася про головну лікарку цього пологового будинку та її талант «тримати в тонусі» і дисциплінувати персонал. Тому що було кілька поганих відгуків про те, що породіллі домовлялися з «іменитими» лікарями клініки, а ті передавали їх черговим бригадам і з’являлися вже після пологів зі словами «вуаля, у вас дівчинка / хлопчик». А гроші — тю-тю.

Знову про вартість. Навіть народжуючи з черговою бригадою, ми «дякували» лікарям і персоналу за роботу. Тому і перші, і другі пологи обійшлися нам в однакову суму. Не думаю, що це комусь допоможе з огляду на зміни курсу, але пологи нам обійшлися в 5000 грн, або на той момент близько 600 доларів.

Про пологи

Що можна сказати про пологи? Це ж**а! Можна, звісно, шукати красиві слова, але саме це в повній мірі описує все те, що відбувається.

Не думаю, що якісь курси можуть підготувати до того, що відбувається там. Хоча ми жодного разу на курсах не були, тому, можливо, я й не права. Чому не ходили на курси? Може, безвідповідально підійшли до питання? Можливо, але ми працювали і не знайшли часу.

Обидва рази пологи пройшли без серйозних ускладнень. У Наташі під час пологів довго була слабка пологова діяльність, тому після багатьох годин очікування їй таки зробили стимуляцію, і після цього все відбулося досить швидко. У мене з пологовою діяльністю все було нормально, і народила я за всіма мірками швидко (від перейм до «готового результату» минуло 4 години). Але я так і не зрозуміла, що треба робити, куди тужитися і як дихати, тому після пологів майже три тижні мене прикрашав синець під оком. Наташа, до речі, теж не одразу зорієнтувалася, як усе робити правильно, — тому виписувалася вона з гарними червоними очима.

Обидва рази у нас були партнерські пологи. Наташа народжувала зі своєю мамою, а я — з Наташею. Чому я не пішла на пологи до Наташі? Тому що вона не хотіла, щоб вигляд пологів налякав мене і я передумала народжувати. Та й її мама дуже хотіла піти з нею. Я приєдналася до них одразу «після» — ще в пологовій залі. Навіщо взагалі потрібна поруч близька людина? По-перше, лаятися на близьку людину набагато легше, ніж на акушерку. По-друге, щоб посваритися з акушеркою, треба, щоб вона була в пологовій залі, а для цього хтось має її покликати — і це точно не породілля. Поки не починаються часті перейми, ніхто не сидітиме з вами в пологовій залі, а за цей час можуть народити ще 5–10 людей.

Коротко пологи проходять так: боляче-боляче-боляче — дуже боляче — дуже боляче — нестерпно боляче — я й не думала, що може бути так боляче — як можна тужитися в такому положенні тіла? — ще раз треба тужитися? Ви жартуєте? — шо, знову? — хлопчик.

Є різні думки щодо епідуральної анестезії. Оскільки я ділюся нашим досвідом, скажу: Наташа народжувала без анестезії, а я — з анестезією. Це був свідомий вибір. Побувавши зі мною на пологах, Наташа сказала, що наступного разу (?) вона народжуватиме з анестезією. На захист анестезії можу сказати, що на Заході без неї можна народжувати лише за письмовою відмовою. А ну і те, що з нею все одно боляче — тому навіть не хочу уявляти, як без неї.

Після пологів

Після пологів погано. Все болить, встати не можеш, сильна кровотеча — але це нікого не цікавить, бо в цьому житті для жалості до тебе вже немає місця: треба приділяти час дитині. У пологовому будинку для відпочинку часу немає — постійно приходять лікарі: то тебе оглянути, то дитину, то зробити щеплення. До речі, у нас діти з усіма щепленнями. Чому? Тому що.

Вдома перший місяць здається, що все — такого колапсу ніхто не очікував, так спина боліти не може, так не спати неможливо. Але вже через місяць організм звикає до нового режиму, і все стає нормально. Через півроку вже звикаєш спати мало, їсти коли вийде, митися в присутності глядача — якщо глядач уже почав повзати і може доповзти до ванни, до туалету теж ходити «під наглядом». Збоку це виглядає жахливо і здається, що такого життя не побажаєш і ворогу, але особисто я не знаю людей, які пошкодували, що стали батьками. Мабуть, вони таки щось знають.

Зараз нашим дітям 3 роки 4 місяці та 1 рік 9 місяців, вони вже обоє ходять до дитячого садка. Чи були у нас проблеми, які можуть виникати саме в одностатевій сім’ї? Схоже, ні. Донька вже питала про тата, але відповідь «зате в тебе дві мами» її цілком задовольнила. У поліклініці лікарі нас не запам’ятовують, тому ми можемо ходити туди кожна — і з тією, і з іншою дитиною. У дитячому садку доньку спочатку намагалися відучити називати мене «мамою», але я сказала, що цього робити не треба — і перестали. Так, наші діти нас обох називають «мама». Коли донька хоче звернутися до когось конкретно, вона каже «мама Катя» або «мама Наташа». Ні сусіди, ні консьєржі зайвих запитань нам не ставлять — ну і ми не ходимо з плакатом на грудях, що ми одностатева сім’я. Не тому що ми боягузки, а тому що від цього може залежати ставлення не лише до нас, а й до наших дітей. А ми, як матері, бажаємо їм лише найкращого і хочемо убезпечити від зайвих стресів.

Ложка дьогтю в тому, що юридично ми поки не знаємо способу закріпити наші права на дітей одна одної. Якщо хтось знає — ми з радістю скористалися б чиїмось досвідом.

Всі інші труднощі, думаю, нічим не відрізняються від тих, з якими стикаються гетеросексуальні сім’ї.

Народжувати дітей чи ні — кожна людина вирішує сама. Якщо ви наважуєтеся на цей крок, важливо усвідомити: ця відповідальність ні з чим не порівнянна, прийняти її можна лише добровільно. Але прийнявши цю відповідальність, ви будете винагороджені радістю — бачити, як росте ваша дитина. Радістю і щастям, сильнішими і більшими за які я в житті нічого не відчувала.