ЛГБТ+ люди України під час повномасштабної війни

Динаміка перших тижнів великої війни, коли російська армія просувалась на Півдні та Сході й водночас отримувала потужну відсіч на Півночі, була дуже швидкою. Також різні експерти та аналітики переважно озвучували думки, що війна не триватиме довго. Це сприяло тому, що ситуація, яка склалася, і ті рішення, які приймалися, розглядалися більшістю як тимчасові, без планування на тривалий час – чи були це рішення евакуюватися, чи залишитися там де є, чи вступити до Збройних Сил України. Така динаміка в тій чи іншій мірі зберігалася протягом більшої частини 2022 року.

Натомість у 2023 році, коли лінія фронту змінювалася дуже мало і війна за характером наблизилася до позиційної, переважною думкою стало усвідомлення того, що така ситуація може тривати невизначено довго. Це, відповідно, спонукало переходити вже до довготривалого планування, виходячи з тих обставин, у яких люди на той час опинилися за свідомим вибором чи ні.

Війна стала каталізатором політичних процесів в Україні, які розпочалися раніше, проте зараз прискорилися: дистанціювання від росії й, водночас, наближення до західних держав. Крім суто практичних міркувань, пов'язаних із тим, що в поточних обставинах Україна просто не змогла б вистояти без іноземної допомоги, відіграють роль ще й ціннісні. Війна розглядається як відстоювання цивілізаційного вибору на користь прогресивних, правових, демократичних цінностей умовно Західного світу замість архаїчних, авторитарних цінностей світу умовно Східного, уособлюваного насамперед агресивною російською федерацією.

У цьому процесі, зокрема, прискорився рух України до Європейського Союзу: отримання спочатку статусу країни-кандидата 23 червня 2022 року, а 14 грудня 2023 року – і дозволу на початок переговорів, власне, про вступ до ЄС. Аналогічним чином, хоча й повільніше, відбувається рух до військового блоку НАТО. Це відображається також і в суспільних настроях, де підтримка відповідного руху суттєво зросла порівняно з періодом до повномасштабної війни. У свою чергу, все це розширило вікно можливостей і для змін, що стосуються ЛГБТ+ людей – як на суспільному, так і на державному, зокрема законодавчому рівні – орієнтиром для яких теж стали західні країни.

Росія, зі свого боку, також розглядає війну проти України як частину цивілізаційного протистояння з Заходом і що далі, то більш відкрито дозволяє собі плювати на його інституції та правові стандарти. Розглядаючи прийняття ЛГБТ+ людей та захист їхніх прав як частину саме західного світоустрою, рф натомість продовжила політику маркування всього, що виходить за межі цисгетеросексуальності, як ворожої ідеології, якій необхідно протистояти. Це російська держава і робить, зокрема, шляхом прийняття ще більш жорсткого законодавства щодо ЛГБТ+ людей. Це має наслідок і для окупованих територій України, які росія шляхом імітації референдумів проголосила своїми й намагається поширювати на них свої закони. З іншого боку, на решті території України наслідком є те, що агресивна гомофобія та трансфобія все більше асоціюються саме з росією.

Вищесказане не значить, що консервативні сили в Україні зійшли нанівець. Навпаки, розцінюючи ситуацію як екзистенційну загрозу для себе, вони подекуди перейшли в більш глибоку опозицію, вибудовуючи свою позицію на начебто зв'язку між патріотизмом і «традиційними цінностями», водночас зосередивши сили насамперед на протидії політичним ініціативам, спрямованим на більшу рівність прав для ЛГБТ+ людей.

Наприкінці 2022 року я підготувала аналітичну записку, в якій було розглянуто становище ЛГБТ+ людей в Україні на той момент. На основі проаналізованої інформації вона містила в підсумковій частині пропозиції щодо покращення захисту та забезпечення прав ЛГБТ+ людей в умовах війни та після її завершення. Хоча такі пропозиції не мають зобов'язувального характеру для державних органів – навіть не зобов'язують звітуватися щодо ступеня їх виконання – вони все ж залишаються зручним інструментом, щоб оцінювати прогрес або його відсутність. Отже, розглянемо в тих сферах, яких стосуються пропозиції, ситуацію загалом і те, які зміни в її аспекті відбулися протягом останнього року.

Деякі сфери при цьому залишаються неохопленими. Насамперед це пов'язано з тим, що пропозиції з покращення адресовані державі, тоді як в окремих сферах вплив держави на ситуацію значно більш обмежений. Це, зокрема, території поза її контролем – окуповані росією частини України, а також інші країни, куди евакуювалися ЛГБТ+ українці. Отже, ситуації там і її динаміці також необхідно присвятити окремі розділи. Крім того, на становище ЛГБТ+ людей впливає ставлення до них суспільства, тож наприкінці тексту поглянемо, як воно змінюється під час великої війни.

Загальна ситуація

На момент початку повномасштабного вторгнення росії в Україну бодай-яке законодавство з врегулювання стосунків, відмінних від гетеросексуальних, в Україні було відсутнє. При цьому необхідність впровадження такого законодавства відзначалася ще в урядовому Плані дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини 2015–2020 років, проте з огляду на позицію значної кількості релігійних об'єднань, консолідовану Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), цей пункт плану було позначено як такий, що не може бути виконаний.

Велика війна актуалізувала проблему відсутності шлюбної рівності за ознакою сексуальної орієнтації. Адже при цьому виникає чимало ситуацій, коли принаймні одна людина в парі служить у Збройних Силах України. І якщо їхні стосунки не легалізовані, то, наприклад, у випадку поранення однієї людини друга може не мати права відвідувати її в шпиталі та реанімації, приймати рішення, пов'язані з підтримкою життєзабезпечення, а також, у випадку загибелі, вирішувати щодо її поховання та претендувати на спадок першої черги. Нерівність лише поглибилася з тим, коли 7 березня 2022 року Постановою Кабміну було дозволено укладати шлюби дистанційно – але, знову-таки, лише особам різної статі.

3 червня 2022 року з'явилася електронна петиція до Президента України із запитом на легалізацію одностатевих шлюбів. Варто відзначити, що за період з 2015 року, коли сайт петицій було запущено, це не перша петиція з подібним запитом, але перша, що набрала – причому менше ніж за половину відведеного терміну в 90 днів – необхідні для розгляду 25000 голосів. Відповідь президента Зеленського була неоднозначною, містивши, з одного боку, посилання на неможливість зміни Конституції під час воєнного стану – а отже, й зміни визначення шлюбу як такого, що «ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка». Водночас, він згадав, що уряд уже працював над рішенням щодо зареєстрованих цивільних партнерств, і таким чином переадресував це питання до прем'єр-міністра. Так чи інакше, на той час ця відповідь стала радше символічною перемогою, оскільки до безпосередніх дій з боку влади не призвела.

2023 рік

13 березня 2023 року депутаткою від партії «Голос» Інною Совсун до Верховної Ради було подано законопроєкт № 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств». Він містить детальне врегулювання таких партнерств, які мають бути доступні однаково одностатевим та різностатевим парам і прирівнюються до сім'ї, маючи обмеження порівняно із шлюбами лише в окремих аспектах, що здебільшого стосуються всиновлення дітей. Також ним передбачається визнавати в якості партнерств одностатеві шлюби та партнерства між особами будь-якої статі, укладені за кордоном.

Протягом 2023 року цей законопроєкт уже підтримали кілька комітетів Верховної Ради. Показово, що серед політичної риторики в них звучало, зокрема, що його треба підтримати саме як рух у протилежному напрямку «від російських скрєп». Варто також відзначити, що Міністерство оборони на початку висловилося проти законопроєкту, але згодом – після того, як міністром став Рустем Умєров, обновивши також значну частину команди – змінило свою позицію на підтримуючу. Крім того, Міністерство юстиції, яке раніше планувало висувати альтернативний законопроєкт – за деяким даними, більш обмежувальний порівняно з пропозицією Совсун – змінило плани, заявивши, що готово підтримати цей із своїми зауваженнями в разі позитивного голосування за нього в першому читанні. Водночас, Комітет із питань правової політики, який є профільним для цього законопроєкту, поки не розглянув його, що відтягує й момент його розгляду в сесійній залі Верховної Ради.

У цьому ж контексті варто згадати, що 1 червня 2023 року Європейський суд з прав людини виніс рішення в справі Маймулахіна та Марківа – пари геїв, яка фактично проживає сім'єю, проте не може легалізувати свої стосунки в Україні. Суд визнав, що відсутність врегулювання таких стосунків порушує право на повагу до приватного та сімейного життя, а також складає дискримінацію. Відповідно, це рішення стало додатковим аргументом на користь ухвалення законопроєкту щодо цивільних партнерств.

До цього можна додати, що на сьогодні майже в усіх країнах Європейського Союзу вже діє якщо не шлюбна рівність, то певна форма партнерств, або ж вони знаходяться на шляху до того, щоб запровадити таку форму в найближчому майбутньому. Таким чином, рух України до вступу в ЄС є ще одним чинником, що робить прийняття незабаром законопроєкту № 9103 або аналогічного йому більш реалістичною перспективою. Разом із тим, позитивне голосування за нього поки не гарантоване, тому варто активізувати роботу з депутатами – насамперед тими, які наразі не визначилися з позицією, – щоб заручатися їхньою підтримкою.

Загальна ситуація

На сьогодні в Україні залишається чинною процедура транспереходу, затверджена в 2016 році. Її медична частина регулюється Уніфікованим клінічним протоколом «Гендерна дисфорія» Міністерства охорони здоров'я і передбачає психіатричне спостереження з метою встановлення діагнозу «Транссексуалізм» або іншого відповідно до Міжнародної класифікації хвороб 10 перегляду (МКХ-10), а також медичні втручання, серед яких обов'язковою є замісна гормональна терапія. У підсумку видається «Медичне свідоцтво про зміну (корекцію) статевої належності», яке, відповідно до Статті 51 «Основ законодавства України про охорону здоров'я», є підставою для юридичного визнання гендеру, тобто зміни документів посвідчення особи.

Такий підхід ставить залежність юридичної процедури від медичної, зокрема від психіатричного діагнозу, отримання якого за формальними вимогами протоколу може потребувати два роки чи навіть більше. На практиці лікарі-психіатри часто замінюють ці два роки двома тижнями спостереження в психіатричному стаціонарі, перебування в якому зазвичай є небезкоштовним. Загалом, текст згаданого клінічного протоколу містить помилки, некоректні формулювання, прямі та непрямі суперечності, що було приводом до спроб його оновлення практично з самого моменту набуття чинності – які, однак, не були успішними через зміну позиції МОЗ, а згодом і його керівництва та пріоритетів.

Зараз більш доцільним виглядає оновлення процедури трансгендерного переходу в поєднанні з впровадженням МКХ-11, яка на міжнародному рівні набула чинності 1 січня 2022 року. В МКХ-11 трансгендерні діагнози мають загальну назву «Гендерна невідповідність» і більше не належать до психіатричної категорії, що дозволяє переглянути процедуру їх встановлення в бік менш патологізаційної й відповідно лібералізувати вимоги до надання медичних втручань та видачі кінцевого медичного свідоцтва.

2023 рік

За даними транснапрямку організації "Інсайт", на початку повномасштабного вторгнення кількість запитів від трансгендерних людей на консультації щодо транспереходу зійшла до мінімуму. Проте вже за кілька місяців вона відновилася, а в 2023 році, згідно з інформацією від юридичної служби «Інсайта», запити, пов'язані з юридичною зміною статі, були одними з самих популярних при загальному збільшенні кількості запитів приблизно вдвічі. Отже, під час війни необхідність покращення процедури переходу не лише не втрачає актуальності, а, навпаки, тільки зростає.

В Україні процес впровадження МКХ-11 розпочався в 2021 році з перекладу її тексту українською. У перший рік великої війни він пригальмував, проте в 2023 році поновився, і переклад у чорновому варіанті було завершено. Незабаром очікується, що Міністерство охорони здоров'я своїм наказом переведе його в наступну стадію, під час якої, зокрема, буде:

• визначено структури та осіб, відповідальних за процес впровадження;
  
  
• визначено терміни етапів впровадження, включно з терміном набуття чинності МКХ-11 в Україні;
  
  
• створено експертні групи по окремих напрямках, до яких зможуть долучатися представники громадських організацій;
  
  
• кожною групою фіналізовано переклад своєї частини відповідно до напрямку;
  
  
• розроблено систему перекодування між МКХ-10 та МКХ-11, яка використовуватиметься на перехідному етапі;
  
  
• здійснено необхідні організаційні заходи для того, щоб медичні працівниці й працівники змогли починати застосовувати МКХ-11 у своїй роботі.
  
  

Відповідно до цього плану, громадським активісткам та активістам у сфері трансгендерності є сенс долучатися до експертної групи, що відповідатиме за розділ «Стани, пов'язані з сексуальним здоров'ям», до якого входить діагноз «Гендерна невідповідність», щоб контролювати його впровадження. Зокрема, на мій погляд, саме на етапі роботи такої групи варто підіймати питання розроблення нового клінічного протоколу, орієнтованого на МКХ-11, який визначатиме менш патологізовану та більш швидку і прозору процедуру транспереходу.

Загальна ситуація

Ці дві пропозиції розглянуто разом, оскільки як ситуація, так і динаміка її зміни в сферах, яких вони стосуються, є схожою і певною мірою поєднаною. На сьогоднішній день як загальне антидискримінаційне законодавство, так і законодавство з протидії злочинам ненависті в Україні не містить у явному вигляді ознак СОГІ. При цьому і там, і там, є узагальнені «інші ознаки», під які теоретично потрапляють СОГІ, на практиці ж вони зазвичай ігноруються. Злочини на ґрунті гомофобії та трансфобії часто розглядаються як хуліганство, якщо взагалі розслідуються поліцією. Що стосується дискримінації, то дієвих законодавчих засобів проти неї в широкому сенсі немає, хоча є винятки в окремих сферах:

• Стаття 2¹ Кодексу законів про працю забороняє дискримінацію, серед іншого, за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності з 2015 року. Водночас, сфера праці є однією з найбільш складних із точки зору доведення фактів дискримінації й притягнення за них до відповідальності. Також і самі ЛГБТ+ люди часто уникають заявляти про такі випадки в правоохоронні органи, побоюючись розголосу своєї СОГІ.
  
  
• В 2022 році було внесено поправки в «Закон про рекламу», якими в рекламі про вакансії забороняється вказувати серед вимог, зокрема, сексуальну орієнтацію (гендерної ідентичності в переліку, на жаль, немає).
  
  
• Також у 2022 році було прийнято «Закон про медіа», яким забороняється поширювати висловлювання, що підбурюють до дискримінації чи утисків щодо окремих осіб та груп осіб на основі в т.ч. СОГІ.
  
  

Обидві вищенаведені пропозиції були включені в План дій з реалізації Національної стратегії в сфері прав людини ще з 2015 року, однак регулярно відкладалися й затягувалися. Лише в 2021 році до Верховної Ради було подано законопроєкт № 5488, що поєднав їх у собі: він має посилити відповідальність за злочини ненависті та мову ворожнечі, явним чином криміналізуючи їх за ознаками СОГІ, а також і дискримінацію за цими ознаками. Проте з його розглядом депутати так само не поспішали.

Дотичною до цих пунктів є і Стамбульська конвенція – Конвенція Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, яку в Україні було ратифіковано 20 червня 2022 року. Хоча вона сфокусована саме на насильстві проти жінок, при цьому вона вимагає заборонити дискримінацію жінок у тому числі за ознаками СОГІ, а деякі з криміналізованих нею видів насильства є особливо поширеними щодо ЛГБТ+ людей. Також, оскільки Стамбульська конвенція визначає насильство за гендерною ознакою, це поширює її положення на трансжінок. Процес ратифікації конвенції мав довгу історію, коли його гальмували з релігійних мотивів – насамперед уже згадана ВРЦіРО. І лише тоді, коли окремі країни наголосили на важливості ратифікації для підтримки ними набуття Україною статусу країни-кандидата в ЄС, за неї швидко проголосував парламент.

2023 рік

У тексті про становище ЛГБТ+ людей в Україні за 2022 рік відзначалося, що рівень організованої гомофобії й відповідно пов'язаних із нею злочинів суттєво зменшився з початку великої війни. Ця тенденція зберігається й досі, поки протидія ЛГБТ+ перестала бути одним із пріоритетів у діяльності праворадикальних організацій. Водночас, за даними юридичної служби організації «Інсайт», кількість звернень ЛГБТ+ людей, пов'язаних із випадками насильства, залишається на тому ж рівні. Це, зокрема, різні прояви домашнього насильства, а також знущання з боку співробітників територіальних центрів комплектування. Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ» також зафіксував низку злочинів на ґрунті гомофобії й трансфобії, серед яких за першу половину 2023 року домінують образи, погрози, приниження людської гідності та фізичне насильство різних ступенів тяжкості.

Можна навести окремі приклади таких злочинів за останній рік:

• У травні в Києві на Подолі на художника Даніеля Скрипника напала група з 6 людей через його сексуальну орієнтацію. У листопаді Подільський суд виніс вирок за цією справою, зазначивши як обтяжуючу обставину «статеву приналежність» постраждалого, вочевидь, насправді маючи на увазі його сексуальну орієнтацію. Це зайве ілюструє потребу в законопроєкті № 5488 або аналогічному, де ця ознака була б присутня в явному вигляді.

Показово, що найбільше таких випадків прийшлося на період прайд-місяця, коли ЛГБТ+ тематика ширше присутня в інформаційному просторі й, відповідно, більше привертає увагу гомофобів і трансфобів.

Повертаючись до законопроєкту № 5488, у травні його розглянув Комітет з питань правоохоронної діяльності та рекомендував прийняти за основу. Згодом його було внесено до порядку денного сесії Верховної Ради, проте на момент написання ще не розглянуто. За неофіційною інформацією, законопроєкт не поспішають виносити до сесійної зали через те, що депутатів, готових проголосувати за нього, ще недостатньо для позитивного результату. Тож подальша його доля може знову залежати від позиції держав-партнерів у процесі руху України до ЄС.

Що стосується Стамбульської конвенції, то на її ратифікації справу ще не завершено, адже навіть більш важливим є приведення законодавства у відповідність із положеннями конвенції. Такі зміни в українське законодавство з протидії домашньому насильству частково починали вносити ще до ратифікації й наразі продовжують. Але треба зауважити, що як чинне законодавство, так і законопроєкт у ході ратифікації, прийнятий у першому читанні вже в 2023 році, визначають таке насильство за ознакою статі, а не гендеру, як у тексті самої конвенції. Те, що на перший погляд може виглядати лише особливістю перекладу, потенційно матиме наслідком, що дія такого законодавства не поширюватиметься на трансжінок, які не отримали юридичного визнання гендеру.

Варто відзначити, що за поступового просування захисту прав ЛГБТ+ людей деякі законопроєкти гомофобного і трансфобного характеру були останнім часом зняті з розгляду. Зокрема, в 2023 році це законопроєкт № 3916, яким пропонувалося заборонити «пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» аналогічно тому, як це зроблено в росії, від депутата Георгія Мазурашу, що неодноразово відзначався трансгомофобними ініціативами.

Крім того, на початку серпня голова Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим'юк публічно анонсувала напрацювання словника небажаної лексики та критеріїв неприпустимої для поширення в медіа інформації – зокрема такої, що розпалює ненависть, ворожнечу і жорстокість до окремих осіб чи груп осіб за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Напрацювання таких критеріїв є логічною частиною процесу втілення прийнятого роком раніше «Закону про медіа». Фактично воно розпочалося навесні з залученням експертів та експерток із багатьох ЛГБТ+ організацій, а також Офісу Омбудсмена, і восени критерії були презентовані під час публічного обговорення. Доопрацювання їх, як і механізмів їх впровадження та застосування, на момент написання ще триває.

Якщо підсумувати цей розділ, можна сказати, що попри окремі зміни загальна ситуація залишається непевною, тож у 2024 році варто активізувати тиск щодо розгляду і прийняття Верховною Радою законопроєкту № 5488.

Загальна ситуація

Можливість виїзду за кордон в умовах воєнного стану в Україні на сьогодні обмежена для осіб чоловічої паспортної статі віку від 18 до 60 років, крім низки винятків. Це значить, що в загальному випадку трансжінкам, які не отримали юридичне визнання гендеру і мають чоловічий гендерний маркер, виїзд заборонено. Водночас, під виняток потрапляють особи, зняті з військового обліку – наприклад, після визнання їх непридатними до військової служби.

Наказ Міністерства оборони № 402 від 2008 року містить трансдіагнози за МКХ-10 серед тих, які, якщо вони «різко виражені, із схильністю до повторних тривалих декомпенсацій або патологічних реакцій», означають повну непридатність до військової служби, а якщо «помірно виражені з нестійкою компенсацією або компенсовані», то непридатність у мирний час і обмежену придатність у воєнний час. Оскільки жодних критеріїв для визначення «ступеня компенсації» фактично немає, то наразі, у воєнний час, рішення щодо придатності чи непридатності в кожному окремому випадку приймає військово-лікарська комісія (ВЛК). Такі рішення обумовлені суб'єктивними міркуваннями членів комісії, і вирішальну роль може відігравати не трансстатус як такий, а інші індивідуальні особливості стану здоров'я. У результаті іноді транслюдина, що не почувається готовою служити в армії, може отримати придатність, і навпаки – та, що хотіла б служити, буде знята з військового обліку як непридатна. Така невизначеність провокує також корупційні дії, коли члени ВЛК можуть вимагати хабаря задля того, щоб винести бажане для людини рішення. Нарешті, для транслюдей, що не отримали юридичне визнання гендеру, такі ситуації означають ще й гендерну дискримінацію, оскільки трансжінки розглядаються як чоловіки, і навпаки.

У перші тижні повномасштабної війни, коли потік бажаючих евакуюватися за кордон був найбільшим, прикордонники проводили перевірки не завжди уважно та ретельно. Завдяки цьому тоді вдалося виїхати і деяким транслюдям із чоловічим гендерним маркером у паспорті – що, втім, не позбавляє їх від потенційної відповідальності перед законом. Пізніше це вже стало неможливо, і відомі випадки, коли трансжінки вдавалися до незаконних способів перетину кордону, в т.ч. поза межами пропускних пунктів. Окремі такі історії, отримавши постфактум медійний розголос, зіграли, на мою думку, медвежу послугу українській трансспільноті, представляючи трансгендерних людей виключно як жертв, які тікають від війни з трансфобної України. Особливо такий погляд набув популярності в західних ЗМІ. Насправді ж серед транслюдей, як і серед інших соціальних груп, є люди в різних ситуаціях і з різною мотивацією, що обумовлює й різні вибори: від евакуації за кордон до долучення до лав ЗСУ. Варто згадати, що були й випадки протилежного характеру, коли трансжінка, що вже мала юридичне визнання гендеру, отримувала відмову в перетині кордону після того, як прикордонники дізнавалися про її трансгендерність – що є вже не лише дискримінацією, а й незаконними діями з їх боку.

ЛГБТ+ організації з перших днів повномасштабної війни допомагали ЛГБТ+ людям з евакуацією за кордон, консультуючи на всіх етапах цього процесу – від звернення до територіального центру комплектування (ТЦК) для зняття з військового обліку до облаштування в кінцевій точці призначення в іншій країні. Цим займалися, зокрема, «Інсайт» і Gender Stream, причому останні на основі досвіду роботи з ТЦК у Дніпрі підготували покрокову інструкцію з його проходження. Також кілька організацій підтримують прихистки, призначені саме для ЛГБТ+ людей чи транслюдей або інклюзивні для них, які для частини людей ставали проміжними пунктами перед виїздом за кордон.

Можна також згадати, що питання скасування заборони на виїзд для чоловіків у віці від 18 до 60 років неодноразово піднімалося публічно, зокрема і в низці петицій до президента на відповідному сайті. Однак як президент у відповіді на одну з таких петицій, так і інші представники влади не раз давали зрозуміти, що скасування цієї заборони до закінчення дії воєнного стану не планується.

2023 рік

Якщо в перші місяці великої війни потік людей, що прагнули виїхати з України, був великий, то згодом він суттєво зменшився. За даними «Інсайта», помітне зменшення кількості запитів, пов'язаних із виїздом, відзначається з вересня 2022 року, і в 2023 році залишилося на стабільно низькому рівні. Більше того, частина ЛГБТ+ людей, які виїхали в перші місяці, згодом повернулися в Україну.

Що ж стосується самих обмежень на виїзд за кордон, то час від часу перелік винятків із них переглядався, проте в аспектах, не пов'язаних із трансжінками і загалом транслюдьми. Міжнародні правозахисні організації ще на початку повномасштабної війни готували пропозиції до держави зі зміни відповідного законодавства, але не були надалі активними в їх просуванні, і зрештою ця діяльність не мала практичних наслідків.

Щодо військового обліку, то вже наприкінці 2023 року з'явився законопроєкт № 10378 «щодо удосконалення окремих питань мобілізації, військового обліку та проходження військової служби». Ним було запропоновано багато змін – зокрема, прибрати категорію «обмеженої придатності» як таку. Водночас, ці зміни не зачіпають прямо частину, що стосується трансдіагнозів. Тобто наразі виглядає так, що в разі впровадження такого положення придатність чи непридатність до військової служби так само визначатиме ВЛК із суб'єктивних міркувань без чітких критеріїв. Втім, на момент написання Кабінет Міністрів відкликав законопроєкт на доопрацювання, тож остаточна його редакція може відрізнятися.

Загалом за цим розділом можна відзначити, що, тоді як пріоритетність проблеми виїзду за кордон дещо знизилася, в контексті проведення мобілізації саме по собі питання врегулювання військового обліку транслюдей вийшло на перший план, тож є сенс надалі робити більший фокус саме на ньому.

Загальна ситуація

На момент початку повномасштабної війни жодні нормативні документи, пов'язані з військовою службою, не згадували поняття СОГІ або пов'язані з ними. Не кажучи вже про такі деталі, як, наприклад, забезпечення транслюдей в армії гормональними препаратами, що часто є життєвою необхідністю. При цьому організаціями та політиками правого спрямування підтримувався дискурс про начебто відсутність в армії ЛГБТ+ людей, і взагалі протиставлення «ЛГБТ-ідеології» патріотизму. За відсутністю інших голосів цей дискурс тривалий час домінував у публічному просторі.

Певною мірою на противагу цьому в 2018 році було створено об'єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права», згодом зареєстроване як громадська організація. Воно стало платформою, на якій ЛГБТ+ військові змогли говорити про свій досвід та свої потреби. Об'єднання виходило окремою колонною на Марш Рівності в Києві, воно також має свої сторінки й групи в соцмережах – як відкриті, для поширення інформації, так і закриті, для безпечного спілкування ЛГБТ+ військових. На вебсайті означено 12 цілей об'єднання, значна частина яких пов'язана з рівністю прав партнерів в одностатевих стосунках, а також: «Армійські норми, правила й статути повинні стати інклюзивними щодо ЛГБТ».

При цьому армійське середовище в Україні було і є досить гомофобним і трансфобним. Це спонукає більшість ЛГБТ+ людей в армії залишатися закритими – що, в свою чергу, підживлює наративи про нібито їх відсутність там. У дослідженні, проведеному об'єднанням ЛГБТ+ військових у 2019 році, відзначено, що найбільш жорстких проявів гомофобії включно з фізичним насиллям зазнають відкриті ЛГБТ+ військові, представлені в публічному просторі. Інше дослідження, 2022 року, виявило, що проблеми на ґрунті гомофобії тим більші, чим нижчий ранг військовослужбовця. Також суб'єктивно відзначалося, що до гомосексуальних жінок у середньому ставляться спокійніше, ніж до чоловіків, проте жінки частіше стикаються з сексизмом і сексуальними домаганнями.

Що стосується трансгендерних людей, то якщо вони не завершили перехід і йдуть служити, то змушені це робити у відповідності зі своєю паспортною статтю. При цьому вони відтерміновують початок гормональної терапії або призупиняють її, щоб зовнішність більше відповідала цій статі, й таким чином їхній трансстатус і справжня гендерна ідентичність залишалися прихованими, що дозволяє уникнути трансфобії на свою адресу. Додатковою причиною для цього є і фактична недоступність гормональних препаратів у розташуванні військових частин, що може компенсуватися хіба що силами ЛГБТ+ організацій та дружніх волонтерів. Транслюди в армії, які вже отримали юридичне визнання гендеру, навпаки, намагаються приховувати своє минуле, щоб знов-таки не розкривати трансстатус. В окремих випадках, коли про нього так чи інакше ставало відомо, вони піддавалися цькуванню, а також фізичному та сексуальному насиллю.

Треба відзначити й загалом низьку обізнаність в армії щодо питань сексуальної орієнтації й особливо трансгендерності. Це сприяє поширенню шкідливих міфів і стереотипів, які й стають фундаментом для проявів гомофобії й трансфобії.

2023 рік

У 2023 році об'єднання ЛГБТ+ військових продовжувало свою діяльність. У її фокусі залишилася підтримка ЛГБТ+ людей в армії – в тому числі зборами на потреби їхніх підрозділів, – поширення їхніх історій задля підвищення видимості, а також адвокація законопроєкту про реєстровані цивільні партнерства.

У червні виник так званий «Маніфест Фроста». Поштовхом до нього стало висловлювання військового бригади «Азов» з відповідним позивним, що він нібито не бачив ЛГБТ+ людей на фронті. Власне маніфест, без погодження з самим Фростом, був ініційований іншим військовим, Сергієм Бондарем, відомим послідовною гомофобною позицією. Останній збирав списки військових підрозділів, у яких ЛГБТ+ люди начебто відсутні, формуючи їх на основі анонімних коментарів без жодних підтверджень.

На це швидко зреагували ЛГБТ+ військові, зібравши список із більше ніж 50 тільки тих підрозділів, у яких служать суто учасники й учасниці об'єднання. Отримавши протилежний до бажаного ефект, «маніфест» втратив сенс і надалі не поширювався за межами суто традиціоналістських ресурсів.

На мій погляд, є відкритим питання, чи не стала її трансгендерність зайвим приводом поставитися до її висловлювань більш критично.

Загалом же можна сказати, що якісних змін щодо покращення становища ЛГБТ+ людей в українській армії поки не відбулося, і рекомендація від 2022 року залишається так само актуальною.

Загальна ситуація

Документи Міністерства охорони здоров'я, які регулюють процедуру переходу, ніяк не торкаються питання фінансової доступності тих чи інших її складових. При цьому, якщо безкоштовне отримання медичних консультацій теоретично можливе (хоча практично обмежене дефіцитом кваліфікованих фахівців), то гормональні ліки транслюди мають купляти за повну ціну. Програма «Доступні ліки», що діє з 2017 року, дозволяє отримувати низку препаратів за рецептом безкоштовно або зі знижкою, але препарати замісної гормональної терапії в її перелік не входять. При цьому якщо відвідування спеціалізованих лікарів може бути разовою чи принаймні не надто частою процедурою, то гормони багатьом транслюдям треба приймати регулярно протягом життя. Таким чином, вони є постійною життєво необхідною статтею витрат.

З початку повномасштабної війни доступність гормональних препаратів тільки погіршилася. У перші тижні, подекуди й місяці, багато аптек припинили працювати, а в решті утворилися величезні черги. Можливість до них потрапити також ускладнилася через обмежену роботу транспорту, блокпости і повітряні тривоги. При цьому відображена в інтернеті інформація про наявність препаратів часто не відповідала дійсності. Згодом на більшій частині підконтрольної території України ситуація покращилася, крім прифронтових зон, де означені проблеми в тій чи іншій мірі зберігаються (на окупованій території все ще гірше, але про неї далі йтиметься окремо). Водночас, почали виникати ситуації, коли той чи інший препарат взагалі зникав з аптечної мережі в Україні. Якщо повного аналога такому препарату немає, це змушує або змінювати всю схему гормонотерапії, або намагатися дістати його з-за кордону.

Врешті-решт місію по забезпеченню транслюдей гормонами взяли на себе ЛГБТ+ та трансорганізації. Фактично, була організована певна мережа, коли закордонні організації та волонтери закупляють препарати в інших країнах Європи, а потім пересилають їх до України. Ця діяльність, однак, значною мірою існує за рахунок добровільних пожертв, тож таку схему можна розглядати радше як тимчасовий варіант.

На доступність гормональних препаратів впливає також те, що формально вони мають відпускатися за рецептом. На практиці багато транслюдей починають замісну гормональну терапію, не звертаючись до лікарів, а консультуючись із іншими людьми з трансспільноти. Цьому сприяє, по-перше, складність офіційної процедури переходу, коли для того, щоб розпочати гормонотерапію, потрібно спершу пройти спостереження у психіатра. А по-друге, брак ендокринологів, що мають достатню кваліфікацію саме в гормонотерапії для транслюдей – причому під час повномасштабної війни ситуація тільки погіршилася через виїзд за кордон деяких дружніх лікарок, із якими було налагоджено співпрацю.

Проблема певною мірою компенсується тим, що на практиці при придбанні гормональних препаратів аптеки часто не вимагають рецепт, особливо в разі замовлення через інтернет. Водночас, організації, які надають гормони безкоштовно, здебільшого вимагають те чи інше медичне підтвердження того, що людина здійснює трансперехід. Це дозволяє впевнитися, що допомога не потрапить до випадкової людини замість тих, хто її реально потребують, але знов-таки стає обмеженням для тих, хто не проходили офіційну процедуру переходу.

2023 рік

У 2023 році з боку МОЗ не було ініціатив, спрямованих на доступність гормональних препаратів для транслюдей. Правозахисні організації також не намагалися активно адвокатувати цю тему. Водночас, організації продовжували безкоштовно надавати препарати транслюдям.

Так, «Інсайт» за рік надіслав 404 посилки з гормонами. Серед інших організацій, що пропонують таку можливість, можна назвати Trans*Generation, Gender Stream, «Когорту».

З 1 квітня відповідно до наказу МОЗ набув чинності електронний формат рецептів для всіх рецептурних ліків. При цьому передбачається, що паперові рецепти продовжать діяти принаймні до закінчення воєнного стану, після чого медична система України має повністю перейти на електронні. Те, що загалом можна розцінювати як прогресивний крок, містить у собі потенційну небезпеку для транслюдей. Електронний формат, зручніший для автоматизованої звітності, підвищує ймовірність того, що відсутність рецепту не буде ігноруватися аптеками як раніше, і транслюдям, які його не матимуть, частіше відмовлятимуть у відпуску препаратів. При цьому рецепт – не діагноз, який трансгендерна людина отримує раз на все життя: його необхідно періодично поновлювати, що потребує регулярних контактів з ендокринологами, яких досі бракує.

Отже, вже зараз потрібно продумувати, як має бути вибудована медична система, щоб нововведення не обернулися погіршенням доступу транслюдей до гормонів. На мій погляд, це може бути частиною загального процесу обговорення тих змін, які мають бути втілені в контексті впровадження в Україні МКХ-11.

Загальна ситуація

У ситуації, що склалася внаслідок повномасштабного вторгнення, більшість ЛГБТ+ організацій були змушені змінити свої пріоритети. Масові заходи, як-от регулярні щорічні марші та інші публічні акції, стали взагалі неможливі через режим воєнного стану. Також було значно згорнуто адвокаційну й просвітницьку діяльність, проведення заходів загалом. Натомість на перше місце вийшла допомога спільноті – насамперед гуманітарна, а також допомога, пов'язана з евакуацією. Затребуваною залишилися і психологічна та юридична допомога – в останній, зокрема, особливо актуальними стали питання, пов'язані з виїздом за кордон і військовим обліком. При цьому збільшилася кількість ситуацій, у яких потреба в допомозі була екстреною. Структура фінансування також змінилася – до інституційних джерел додалися добровільні пожертви як від українців, так і від іноземців, якими закривалися ті потреби, на що неможливо було отримати гроші від донорів. При цьому організації часто паралельно проводили збори на потреби спільноти та на військові потреби – іноді поєднувані, наприклад, як збори для військових частин, у яких служать ЛГБТ+ люди.

Серед специфічних потреб спільноти, які загострилися саме під час війни, варто відзначити потребу в тимчасовому прихистку для тих, хто виїхали зі свого місця проживання. Такі прихистки загального призначення, підтримувані державою чи різними організаціями, зазвичай не є інклюзивними для ЛГБТ+ людей. Їхня політика не враховує особливості СОГІ, тож імовірність стикнутися там із проявами гомофобії та трансфобії є високою. Приховувати ж СОГІ дискомфортно й не завжди можливо, особливо у випадку пар і транслюдей, чия зовнішність не відповідає паспортній статі. Нарешті, значна частина прихистків призначена суто для жінок і відповідно недоступна для геїв і бісексуалів, а транслюди також можуть стикнутися там із неприйняттям. Отже, ЛГБТ+ організаціями було створено кілька шелтерів у різних містах України. Частина людей зупинялися в них як у проміжних пунктах перед виїздом за кордон, інші ж затримувалися, доки не знаходили постійне житло. Підтримуються такі шелтери знов-таки значною мірою коштом добровільних пожертв до організацій.

Що стосується фінансування діяльності загалом, то основну його частину українські ЛГБТ+ організації отримують у формі грантів від міжнародних фондів, організацій, іноді посольств та урядів окремих країн. Такі іноземні донори не формують порядок денний організацій безпосередньо, та все ж мають непрямий вплив на нього. Зокрема, кожний донор має свої пріоритетні теми, проєкти з яких підтримує, і які можуть змінюватися з часом, як і має низку своїх формальних вимог до проєктів. Організації з постійним штатом, якому треба платити зарплатню, можуть при цьому опинятися в ситуації, коли для отримання достатнього фінансування доводиться додавати в проєкти нецікаві їм насправді теми, щоб задовольнити вимоги донорів. Крім того, формування звітності відповідно до бюрократичних вимог саме по собі постійно забирає певну частину ресурсів організації. Також у проєктах, спрямованих на роботу зі спільнотою, донори зазвичай не надають фінансування на безпосереднє надання послуг, на гуманітарну й матеріальну допомогу, тоді як значна частина запитів людей зі спільноти стосується саме цього.

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну ці протиріччя лише загострилися. Частково міжнародні донори дозволили перерозподілити фінансування на гуманітарні потреби спільноти, проте цього було замало. Також проєктна діяльність передбачає роботу за певним планом у заданих наперед часових рамках, тоді як ситуація вимагала реагувати «тут і зараз», коли люди потребували, зокрема, термінової допомоги з виїздом із зони бойових дій, тих же гормонів чи просто їжі. Інертні бюрократичні структури великих міжнародних організацій виявилися неспроможними перебудувати свою роботу, щоб вчасно реагувати на потреби, що виникали на місцях, а подекуди і мали проблеми з адекватним сприйняттям «реальності війни» як такої, що відрізняється від звичної для них «реальності миру». Водночас, і держава при цьому не мала програм підтримки, які були б орієнтовані на ЛГБТ+ організації з їх специфікою діяльності. Наслідком цього всього і стала описана вище ситуація, коли організації змушені були обмежувати діяльність пріоритетними завданнями, покладаючись насамперед на власні сили.

2023 рік

Загальний фокус у діяльності громадських ЛГБТ+ організацій на наданні допомоги спільноті зберігся і в 2023 році. Але й інші напрямки до певної міри відновилися. Після того, як навесні припинилися відключення світла, пов'язані з російськими ракетними атаками на енергосистему України, знову стали активніше проводитися заходи для спільноти. Поновилася й адвокаційна діяльність – насамперед у контексті процесів, пов'язаних із законопроєктом № 9103 про реєстровані партнерства та впровадженням МКХ-11.

Заборона на масові заходи продовжує діяти, однак подекуди було винайдено креативний формат акцій їм на заміну. Зокрема, Харківське жіноче об'єднання «Сфера», що організовує ХарківПрайд, 2 вересня 2023 року замість звичайного маршу провело арт-інтервенцію із розставленими на вулиці фігурами у кольорах українського та ЛГБТ-прапорів, щоб таким чином підвищити видимість ЛГБТ+ спільноти навіть за неможливості її фізичної присутності.

Феміністичний ресурс «Гендер в деталях» із такою ж метою під час прайд-місяця запустив «Віртуальний прайд», що заохочував активно постити в мережі різноманітні матеріали з ЛГБТ+ тематики. Загалом же, в сенсі публічних акцій, акцент змістився на участь ЛГБТ+ українок та українців у прайдах за кордоном (більше про це у відповідному розділі).

Потреби, пов'язані з евакуацією, суттєво зменшилися – зокрема, юридична служба «Інсайта» фіксує зменшення кількості запитів щодо виїзду за кордон. Водночас, загальна кількість запитів збільшилася в два рази – зокрема, стало більше запитів, пов'язаних із питаннями військового обліку і транспереходу. Пропорційно зросла кількість запитів і на пов'язаних із переходом дружніх лікарів. Якщо узагальнити, можна сказати, що спільнота вже не фокусувалася на питаннях суто виживання, як у перші місяці повномасштабної війни, а була зайнята і питаннями якості свого життя – нехай і в умовах війни, що триває.

Що стосується запитів на тимчасове проживання, за даними з прихистків «Інсайта» та «Маршу Жінок» після кількості, найбільшої в перші місяці повномасштабної війни, вона поступово знижувалася до вересня 2022 року (що збігається з періодом зниження і кількості запитів на юридичну допомогу з виїздом).

У 2023 році вона залишається стабільно низькою, проте загалом потреба не зникла. На сьогодні в Україні відомо про такі шелтери, прямо призначені для ЛГБТ+ людей чи певної їх підгрупи або інклюзивні для них:

• прихистки, підтримувані разом організаціями «Марш Жінок» та «Інсайт» у Львові та Чернівцях – призначені для жінок і ЛГБТ+ людей;
  
  
• спеціалізований колективний центр для транслюдей організації «Прожектор» в Одесі – забезпечує притулок для трансгендерних і небінарних людей;
  
  
• притулок організації «Gender Stream» в Ужгороді – призначений для ЛГБТКІ+ людей;
  
  
• шелтери організації «Альянс.Глобал» у Києві, Дніпрі, Чернівцях, Львові, Харкові – призначені для геїв, бісексуалів та інших чоловіків, які мають секс із чоловіками, трансгендерних та небінарних людей, а також інших представників і представниць ЛГБТІК+ спільнот;
  
  
• прихисток благодійної організації «Інша» в Києві – призначений для ЛГБТКІ+ осіб з Херсона та Херсонської області та їх партнерок/партнерів.
  
  

В аспекті ж фінансування ЛГБТ+ організацій суттєвих змін не відбулося. Хоча позиція держави подекуди й стала більш відкритою до ЛГБТ+, кроки назустріч спільноті вона все ще робить неохоче і радше там, де є відповідний тиск на міжнародному рівні. Тож державних програм із фінансовою підтримкою, де прямо заявлялася б тематика, пов'язана з СОГІ, в Україні досі немає. Таким чином, винесена в цю частину пропозиція не втрачає актуальності.

Загальна ситуація

У роки перед великою війною просвітницька діяльність щодо тематики СОГІ була в Україні на підйомі. Практично всі ЛГБТ+ організації, а також частина феміністичних та ширших правозахисних організацій включали її в свою загальну програму діяльності.

Це, з одного боку, заходи, орієнтовані на широку аудиторію. Сюди відносяться різні публікації з ЛГБТ+ тематики; кампанії, приурочені до певних приводів, як-от День камінг-ауту, прайд-місяць чи День пам'яті трансгендерних людей; підтримка тематичних вебсайтів, сторінок і груп у соцмережах; інтерв'ю та участь у програмах ЗМІ тощо. З іншого боку, заходи для конкретних аудиторій зі своєю специфікою, насамперед для тих чи інших фахівців і фахівчинь з метою підвищення їх обізнаності, а також налагодження й розширення співпраці з ними. Зокрема:

• Низка організацій працює з лікарями. Так, «Інсайт» має базу дружніх лікарів, насамперед тих спеціальностей, що залучаються в процес транспереходу, і періодично проводить для таких спеціалістів і спеціалісток тренінги по роботі з транслюдьми. «Точка опори» також має програму «Дружній лікар», пов'язану з тематикою ВІЛ та ІПСШ. Просвітницькі заходи для лікарів у контексті транспереходу проводить також «Когорта».
  
  
• Робота з поліцією, яка загалом важлива через поширеність злочинів ненависті проти ЛГБТ+ людей, свого часу особливо активізувалася з регулярним проведенням прайдів та інших публічних акцій, де важливе забезпечення безпеки для їх учасниць та учасників. Постійну програму роботи з поліцією, яка включає тренінги щодо протидії дискримінації, має Gender Stream. Також регулярною взаємодією з поліцією з елементами просвітництва займалися «Інсайт» і «КиївПрайд».
  
  
• Багато організацій співпрацюють із дружніми психологами, й іноді також проводять для них навчальні заходи. «Інсайт» має програму з навчання психологів/психологинь, яка проводиться періодично, щоб розширювати їхню дружню мережу.
  
  
• «Інсайт» підготував курс для журналістів «Як писати про ЛГБТ», щоб навчати їх коректному висвітленню цієї тематики, яке сприяло б зниженню розпалювання ворожнечі й ксенофобії.

Треба при цьому відзначити, що всі подібні програми проводяться саме силами громадських організацій. Держава ніяк не докладається до просвітництва з тематики СОГІ ані на рівні широкої аудиторії, ані на спеціалізованому – наслідком цього, зокрема, є відзначений раніше брак кваліфікованих медичних фахівців, обізнаних у темі транспереходу. Відповідно, після російського повномасштабного вторгнення, коли ЛГБТ+ організаціям довелося спрямовувати більшість ресурсів на допомогу спільноті, значна частина просвітницької діяльності була призупинена.

2023 рік

У 2023 році, з відновленням різних напрямків діяльності, певною мірою відновилися й просвітницькі програми. Насамперед це заходи для тих фахівців і фахівчинь, запит на яких від ЛГБТ+ спільноти є постійно. Зокрема:

• «Інсайт» продовжив навчальний курс для психологинь/психологів, а також провів цього року навчальні тренінги для лікарок/лікарів і соціальних працівниць/працівників;
  
• організація «Когорта» провела серію конференцій для медичних працівниць/працівників у різних містах України
• організація Gender Stream продовжувала тренінги для поліції, а також проводила тренінги для бізнесів з розмаїття та інклюзії.

Із загальнопросвітницької діяльності можна також відзначити мережевий ресурс «Гендер в деталях», який останнім часом навіть збільшив на своєму сайті кількість публікацій, присвячених різним аспектам ЛГБТ+ тематики в контексті поточного стану справ в Україні.

До заходів з підвищення обізнаності можна віднести згадане в іншому розділі напрацювання в 2023 році критеріїв мови ворожнечі в медіа за ознаками СОГІ, зокрема словника небажаної лексики. Потенційно це матиме дворівневий ефект: на першому рівні – просвіта самої медіаспільноти щодо коректної термінології та загалом висвітлення тематики СОГІ, а на другому – просвіта цими медійниками та медійницями вже їхньої аудиторії. Можливо, це також перший приклад просвітницької роботи щодо ЛГБТ+ тематики, ініційованої саме з боку держави.

Водночас, такий приклад поки поодинокий, загальне ж залучення держави в просвітництво щодо СОГІ залишається низьким, і тут маємо очевидний простір для покращення.

Загальна ситуація

У перші дні повномасштабного вторгнення російська армія стрімко рухалася на Півдні і подекуди на Сході України, оскільки там не було достатніх сил, щоб її стримати. Таким чином, великі території швидко були окуповані росіянами – зокрема, майже вся Херсонська область включно з самим Херсоном. Деякі ЛГБТ+ організації, як-от «Інша», встигли вивезти звідти більшість своїх співробітників. Проте не всі мали можливість чи могли собі дозволити «кинути все і їхати», тож багато ЛГБТ+ людей опинилися під окупацією.

Наприкінці вересня 2022 року на окупованих територіях було проведено імітацію референдумів, за підсумками якої російська влада оголосила про приєднання Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей України до російської федерації. Це значило, що де-юре з цього моменту росія поширила на окуповані території дію свого законодавства – зокрема, і закону проти пропаганди «нетрадиційних сексуальних стосунків серед неповнолітніх», пізніше в 2022 році розширеного до заборони такої пропаганди включно зі «зміною статі» серед людей будь-якого віку. Де-факто ж як із моменту потрапляння під окупацію, так і з моменту так званого приєднання закони на цих територіях перетворилися на фікцію. Так само росіяни ігнорують і конвенції, яких відповідно до міжнародного права має дотримуватися окупант. Фактично встановлена на місцях окупаційна влада обмежена в своїх діях лише інтересами вищих щаблів російської влади, але не тими чи іншими правовими нормами.

У такій ситуації під ризиком порушення прав опинилося все населення окупованих територій. ЛГБТ+ люди ж при цьому стали групою підвищеного ризику – не так навіть через вищезгаданий закон, як через агресивну гомофобію та трансфобію російського суспільства загалом, підживлювану протягом років їхньою владою та ЗМІ. У таких умовах ЛГБТ+ люди під окупацією намагаються всіляко приховувати свою СОГІ. Це значить не лише не розповідати про неї, а й максимально чистити телефони від усього, пов'язаного з ЛГБТ+ тематикою, аж до видалення не лише вмісту, а й застосунків, оскільки патрулі окупантів можуть у будь-який момент вимагати телефони на перевірку. Проблемою можуть ставати також татуювання з ЛГБТ+ символікою, причому для перевірки татуювань окупанти влаштовують роздягання просто на вулицях. Ще складніша ситуація для транслюдей у процесі переходу, зовнішність яких не збігається з документами. Вони утримуються від спроб виїзду з окупованої території, оскільки при цьому неможливо уникнути перевірки на блокпостах, і часто взагалі бояться виходити з дому. В окремих випадках ЛГБТ+ люди, щоб уникнути репресій, вдавали, що підтримують окупантів – що, в свою чергу, може обертатися для них проблемами вже після деокупації або виїзду на підконтрольну територію.

Відомо, зокрема, про такі випадки насильства окупантів над ЛГБТ+ людьми:

• двох хлопців, у телефонах яких знайшли групи для геїв, вивезли в ліс, де одному прострелили ногу і там залишили;
  
  
• вивезення в ліс лесбійок і знущання там над ними;
  
  
• тримання «на підвалі» й катування ЛГБТ+ активіста протягом двох місяців;
  
  
• знущання над трансдівчиною: їй зламали зуба та погрожували рушницею, коли дізналися про її трансгендерність.
  
  

Ці випадки, очевидно, лише «верхівка айсберга», оскільки інформація про те, що відбувається на окупованих територіях, дуже обмежена. Фактично, більшість таких історій стають відомими лише після того, коли людям, з якими це сталося, вдається виїхати і вже тоді розповісти про свій досвід.

Згадана організація «Інша» намагалася підтримувати контакти з ЛГБТ+ людьми на окупованих територіях Півдня й допомагати їм із виїздом. За даними Марини Усманової, представниці цієї організації, вони за весь період із початку повномасштабної війни допомогли виїхати звідти приблизно 350 ЛГБТ+ людям – у тому числі з тієї частини Херсонщини, яка пізніше була звільнена. Виїзд ускладнений тим, що безпосередньо в Україну, через лінію фронту, він зазвичай неможливий: потрібно виїжджати в росію, а тоді через треті країни, зазвичай за допомогою місцевих волонтерів, повертатися в Україну. При цьому такий шлях теж не гарантований, оскільки окупанти вирішують, куди саме спрямовувати автобуси з окупованих територій, а також кого випускати чи не випускати з території росії.

У трансгендерних людей також виникла проблема з доступністю гормональних препаратів. Причому якщо на підконтрольній території України такі проблеми мають частковий характер і значною мірою, як уже відзначалося, закриваються за допомогою ЛГБТ+ організацій, то на окупованих територіях гормони практично недоступні взагалі. В окремих випадках препарати вдавалося доправити за допомогою волонтерів, але це радше винятки. Загалом, у передаванні гуманітарної допомоги на окуповані території ЛГБТ+ активістки й активісти працюють спільно з іншими волонтерками та волонтерами, зазвичай не виокремлюючи ті чи інші групи тих, кому вона призначена. Варто відзначити, що й подання запиту на таку допомогу в ЛГБТ+ організацію звідти може бути небезпечним, тож після нього зазвичай, знов-таки, чистять телефон, або взагалі використовують для цього окремий пристрій.

2023 рік

У липні 2023 року в росії було прийнято закон, який повністю заборонив процедуру трансгендерного переходу. Згодом, наприкінці листопаду, верховний суд там визнав «міжнародний рух ЛГБТ» екстремістською організацією. Обидві події негативно відбилися на становищі ЛГБТ+ спільноти в самій росії, однак на окуповані території вплинули мало. Насамперед тому, що, як уже відзначалося, окупанти в своїх діях мало керуються законом; крім того, перехід для транслюдей там і так фактично недоступний. Водночас, потенційно такі зміни можуть підвищити ризик того, що місцеві колаборанти вказуватимуть на когось як на «належних до ЛГБТ-руху», щоб із тих чи інших мотивів здавати їх окупантам для розправи.

За свідченням Усманової, до 2023 року з окупованих територій уже виїхали більшість ЛГБТ+ людей, які могли це зробити. Виїзд із часом стає складнішим, і зараз це радше поодинокі випадки. Що стосується допомоги загалом, її доставлення з одного боку стає простіше в міру того, як налагоджуються певні шляхи для цього. З іншого боку, зі зміною лінії фронту деякі шляхи втрачаються й доводиться шукати нові; також окупанти з часом стають злішими, що змушує діяти обережніше.

Загалом же тільки деокупація, коли територія повертається в український правовий простір, повертає й життя ЛГБТ+ людей на ній у прийнятну колію – як це вже відбулося, зокрема, з правобережною частиною Херсонської області. Будь-які інші заходи або не є взагалі дієвими – як, наприклад, політичні заяви на тому чи іншому рівні – або самі по собі пов'язані з великим ризиком. Таким чином, головне, що необхідно робити для скорішого покращення становища ЛГБТ+ людей на цих територіях – це збільшувати військову підтримку України.

Загальна ситуація

З початку повномасштабного вторгнення російської федерації частина ЛГБТ+ людей виїхали з України в інші, здебільшого європейські країни, щоб убезпечити своє життя під час війни. В країнах ЄС вони мали змогу отримати статус тимчасового захисту, оформлення якого є простішим і накладає менше обмежень порівняно зі статусом біженця – зокрема, він дає можливість під час його дії повертатися в Україну, а потім знову виїжджати до ЄС.

При цьому досвід перебування за кордоном різних людей дуже різниться, будучи залежним від низки факторів. Організація «Gender Stream», яка провела дослідження щодо ЛГБТКІ+ біженців та біженок з України в ЄС, називає серед найбільш вразливих груп транслюдей, які не пройшли юридичний перехід; ЛГБТ+ пари з дітьми; ЛГБТ+ людей, що доглядають за людьми похилого віку; ЛГБТ+ людей із проблемами психічного здоров'я; ВІЛ-позитивних людей; людей із залежностями. Також у дослідженні визначено фактори, пов'язані з початковими умовами самої людини:

• Залученість у правозахисний активізм. Люди, що працювали в ЛГБТ+ організаціях або активно з ними взаємодіяли, мали зазвичай більше інформації про дружнє до ЛГБТ+ людей середовище за кордоном, часто і певні зв'язки в ньому, тож відповідно мали і більше можливостей свідомо вибрати краще для себе місце призначення.
  
  
• Знання іноземних мов. Мовний бар'єр поставав як одна з основних проблем при інтеграції в місцеве середовище: починаючи від доступу до ринку праці, закінчуючи долученням до місцевих ЛГБТ+ спільнот. При цьому якщо у формальних взаємодіях подекуди може бути достатньо базового знання англійської, то для повноцінного спілкування в місцевому середовищі так чи інакше потрібно знати мову країни перебування.
  
  

• Наявність заощаджень. За їх наявності люди були вільніші в виборі того, як облаштовувати своє життя, інакше мали обмежуватися тими базовими умовами, які пропонувалися їм у державі, що надає тимчасовий захист.
  
  
• Умови на момент виїзду. Люди, що опинилися в зонах бойових дій у перші ж дні, були змушені виїжджати швидко, часто не маючи достатнього часу на збори та планування маршруту. Натомість ті, хто виїжджали пізніше за відсутності безпосередньої небезпеки для життя, мали можливість підготувати та спланувати свій від'їзд. Також одні мали отримували допомогу з евакуацією, тоді як інші виїжджали суто власними силами. Таким чином, одні прямували в конкретне місце, знаючи, що на них там чекатиме, а інші їхали навмання.
  
  

З іншого боку, досвід варіюється залежно від країни, а подекуди й від конкретного місця або регіону перебування, за такими факторами:

• Наскільки країна є загалом дружньою до ЛГБТ+ людей або ні. Це впливає, по-перше, на доступність певних послуг – наприклад, із репродуктивної сфери – для ЛГБТ+ пар. По-друге, від цього залежить ставлення в суспільстві й, відповідно, той рівень відкритості в ньому, на який ЛГБТ+ біженки й біженці можуть наважитися. Зокрема, країни, що безпосередньо межують з Україною, як-от Польща, Угорщина, Словаччина, при їх більшій доступності для виїзду є водночас і більш гомофобними та трансфобними. Особливо цей фактор зіграв роль для тих, хто не мали можливості обрати собі місце проживання й опинилися разом із, фактично, випадковими людьми.
  
  
• Наявність і форма законодавчого врегулювання одностатевих стосунків. В Україні такі стосунки не можуть бути оформлені, тож ті ЛГБТ+ люди, що виїжджали парами, юридично були одне одному ніким. У тих, хто при цьому виїжджали з дітьми, відповідно, лише одна людина в парі мала офіційний статус матері (в більшості випадків) або батька. У частині європейських країн пари могли згодом зареєструвати свої стосунки, але, наприклад, Польща та Словаччина на сьогодні пропонують для реєстрації лише дуже обмежені форми приватного співжиття. І навіть там, де є цивільні партнерства, але немає повної шлюбної рівності – а це майже вся Східна Європа – не дозволене спільне усиновлення/удочеріння.
  
  
• Процедура трансгендерного переходу в країні. Частина країн Західної Європи мають суто адміністративні процедури юридичного визнання гендеру, або ж допускають часткове визнання, коли і без повної заміни ідентифікаційних документів людину сприймають відповідно до її гендерної ідентичності. В інших країнах для такого визнання вимагається медичний діагноз та/або певні медичні втручання. У таких країнах транслюдей, які не завершили процедуру переходу в Україні, сприймають відповідно до паспортної статі, що не збігається з гендерною ідентичністю. Це, зокрема, може впливати на розміщення їх у шелтерах і хостелах із гендерною диверсифікацією, як і на будь-які офіційні взаємодії. При цьому українські медичні документи, як-от довідка про діагноз чи медичне свідоцтво про зміну статевої належності, в інших країнах часто не визнаються. Таким чином, люди, що встигли пройти процедуру переходу частково, за кордоном змушені починати її спочатку – вже за нормативами відповідної країни. Те саме стосується й рецептів на гормональні препарати, які треба отримувати заново на місці перебування. При цьому – що саме по собі не залежить від наявності або відсутності юридичного визнання гендеру – черги на прийом до лікарів можуть бути на місяці вперед. Альтернативою подекуди є платні приватні лікарі, але вони доступні не всюди, і не всі можуть їх собі дозволити. Відповідно, транслюди можуть місяцями залишатися без доступу до замісної гормональної терапії, що в окремих випадках навіть ставало аргументом за повернення до України.
  
  
• Перебування в столиці / великому місті або в глибинці. У великих містах сконцентровано більше біженок і біженців з України – в тому числі, зазвичай, і ЛГБТ+ людей, – отже, тим, хто розмістилися в них, легше знаходити «своїх» і підтримувати одне одного. Крім того, у столицях зазвичай є місцеві ЛГБТ+ організації, які можуть теж надавати певну підтримку та можливості з долучення до ЛГБТ+ спільноти. Нарешті, в більших містах і населення часто ставиться до ЛГБТ+ людей з більшим прийняттям, що особливо актуально для країн Східної Європи, де загальний рівень такого прийняття ще доволі низький. Натомість ті ЛГБТ+ біженки й біженці, що потрапили в маленькі містечка чи сільську місцевість, часто опинялися в більшій ізоляції.
  
  

До сказаного можна додати, що якихось програм міжнародного чи національного рівня, спрямованих на допомогу ЛГБТ+ біженкам і біженцям, як таких немає. Таку допомогу в тих чи інших обсягах – насамперед консультування із різних аспектів проживання в певній країні – подекуди надають місцеві, а певною мірою й українські ЛГБТ+ організації, частина команд яких також опинилися за кордоном. В окремих випадках такі ЛГБТ+ активістки та активісти з України на місцях змогли об'єднатися й створити організацію, призначену саме для допомоги іншим ЛГБТ+ українкам й українцям за кордоном – як от Kwitne Queer із центром у Берліні. Деякі організації також допомагають із житлом – місцеві, зокрема Lambda Warszawa у Варшаві, GenderDoc-M у межах Молдови, Prague Pride у Празі. Також мережа Eurocentralasian Lesbian*Community організувала три шелтери в Польщі біля кордону з Україною, асоціація Accept тривалий час підтримувала шелтер у Бухаресті, нарешті, Gender Stream організувала резиденцію для перезавантаження та відпочинку в Братиславі.

Крім того, варто згадати, що ЛГБТ+ українки й українці за кордоном активно долучалися до прайдів, використовуючи їх як додатковий привід нагадати про необхідність підтримувати Україну в війні. В умовах неможливості проводити прайд-марші в самій Україні, деякі активістки й активісти, що мали дозвіл на виїзд за кордон, цілеспрямовано їздили туди на прайди. Організація ж «КиївПрайд» замість традиційного «Маршу Рівності» в Києві організовувала марші українських колон як частину прайдів у європейських містах.

2023 рік

Виїжджаючи з України, ЛГБТ+ люди – крім меншості тих, хто відразу вирішили, що не будуть повертатися – не уявляли, як надовго вони їдуть. Багато хто не мали довготривалих планів, і, відповідно, не намагалися інтегруватися в місцеве суспільство – уникали вчити мову, шукати роботу тощо. Частина людей повернулися в Україну вже за кілька місяців, коли на підконтрольній території ситуація відносно стабілізувалася, тоді як вони або так і не змогли адаптуватися до життя в іншій країні, або усвідомили, що не бажають надовго там залишатися. Натомість інші так чи інакше пристосовувалися до тривалого проживання за кордоном. У 2023 році потоки людей як з України, так і в Україну вже суттєво зменшилися, тобто більшість визначилася з життєвою стратегією відповідно до місця перебування.

У згаданому вище дослідженні ЛГБТ+ біженців і біженок за кордоном дві третини опитаних відповіли, що не планують повертатися до України навіть після війни. Через малу вибірку цю величину не можна вважати репрезентативною, але варто відзначити названі причини такого рішення:

• побоювання за безпеку дітей у післявоєнній країні;
  
  
• небажання знову проходити через стрес, пов'язаний із адаптацією до зміни умов;
  
  
• перспектива посилення праворадикальних націоналістичних угруповань та гомофобного і трансфобного насилля;
  
  
• побоювання щодо економічної нестабільності;
  
  
• побоювання дискримінації на ґрунті СОГІ;
  
  
• бажання отримати новий життєвий досвід.
  
  

Серед неназваних тут причин є ще та, що частина людей фізично не мають куди повертатися – наприклад, їхній дім було зруйновано, і життя в Україні їм довелося б так само починати з нуля, як і в іншій країні. Водночас, кілька учасників/учасниць дослідження сказали, що їм подобалося жити в Україні, і зараз, перебуваючи в іншій країні, вони здатні це оцінити навіть більше, ніж раніше, тож упевнені в тому, що хочуть повернутися.

Треба відзначити, що статус тимчасового захисту, наданий ЄС, по стану на момент написання має бути продовжений до березня 2025 року. Наразі невідомо, чи триватиме на той час війна, і чи підуть Єврокомісія та/або окремі держави ЄС на подальше продовження цього статусу – в такому ж або зміненому варіанті. Отже, потенційно його завершення може підштовхнути частину людей до повернення в Україну, а ще частину до оформлення натомість статусу біженця або іншого, відповідно до доступних можливостей у країні перебування.

Що стосується активізму ЛГБТ+ українок та українців за кордоном, то в 2023 року «КиївПрайд» організував «Марш Рівності» на базі прайду в Ліверпулі, де перед тим пройшов пісенний конкурс «Євробачення». Гаслом його було «Війна не закінчена», щоб нагадати, що Україна все ще виборює право на свободу і потребує підтримки. Також українці долучалися й до інших закордонних прайдів. Водночас, в ЛГБТ+ спільноті думки щодо таких активностей розділилися – зокрема, зважаючи на те, що прайди в західних країнах мають більш святковий характер, на тлі якого меседжі щодо війни губляться, а також поглиблюється різниця між ЛГБТ+ людьми за кордоном та тими, хто залишаються в Україні й не мають можливості брати участь у подібних заходах.

Загалом же, якщо підсумувати, ситуація надалі значною мірою залежатиме від того, як розвиватимуться події в Україні: як перебіг воєнних дій, так і відбудова, економічний розвиток та реформування країни – включно з законодавством, спрямованим на рівність прав для ЛГБТ+ людей. Позитивні зрушення в цих аспектах мотивуватимуть більше людей до повернення, тоді як негативні зміни чи просто відсутність прогресу підштовхуватиме більше ЛГБТ+ українок та українців до того, щоб пов'язувати своє подальше життя з іншими країнами.

Загальна ситуація

Українське суспільство загалом є помірно гомофобним і трансфобним. При цьому, на мій погляд, останніми роками спостерігається тенденція до поляризації, коли на одному полюсі – противники ЛГБТ+ (церкви, праворадикальні угруповання, консервативні політики), на іншому – прибічники (самі ЛГБТ+ люди, правозахисні організації, дружні ЗМІ та політики), а між ними – відносно нейтральна більшість без чіткої позиції. Таким чином, задачею суспільних груп із активною позицією стало схилити на свій бік переважну частину цієї більшості.

Водночас, у медійному просторі ставлення до ЛГБТ+ тематики стало з роками більш толерантним. Це проявляється, зокрема, у вживанні більш коректної термінології: «гомосексуальність», а не «гомосексуалізм», менше вживання неправильних займенників і імен трансгендерних людей тощо. Зміст публікацій, у яких згадуються ЛГБТ+ люди та події, де вони фігурують, став у середньому більш нейтральним, а також видання стали частіше давати голос самим ЛГБТ+ людям. Збільшилася кількість журналістів і видань, дружніх до ЛГБТ+, які періодично публікують інформаційно-просвітницькі матеріали відповідної тематики.

З початку повномасштабної війни суттєво знизилася активність праворадикальних організацій. Це пояснювано, з одного боку, значною орієнтованістю їхньої активності на публічну діяльність ЛГБТ+ руху – насамперед у вигляді реакції на великі публічні заходи, такі як прайди, проведення яких під час воєнного стану стало неможливим. З іншого боку, також і їхньою власною зміною пріоритетів – спрямуванням зусиль на протидію російській агресії, а в окремих випадках і припиненням фінансування чи взагалі існування об'єднань в обставинах, що змінилися. Загалом у цих обставинах публічні прояви гомофобії та трансфобії звелися здебільшого до риторики в Інтернеті та ЗМІ в контексті подій, пов'язаних із ЛГБТ+: прайд-місяця, коли ця тематика підіймається в різноманітних аспектах, а також відповідних новин з інших країн та законодавчих пропозицій, що стосуються ЛГБТ+ людей.

2023 рік

Описані вище тенденції зберіглися і в 2023 році. Основними інфоприводами, що збурювали суспільні дискусії навколо ЛГБТ+ питань, були знов-таки прайд-місяць, ЛГБТ+ люди в армії та, особливо, законопроєкт про реєстровані цивільні партнерства. Можна навести помітні приклади як дружніх, так і недружніх до ЛГБТ+ людей проявів у публічному просторі.

Дружні:

• Під час прайд-місяця низка компаній із власної ініціативи, тобто не з подачі активістської спільноти, розфарбували свої логотипи в райдужні кольори, а деякі й ще якимось способом продемонстрували ЛГБТ+ людям свою підтримку. Серед них – усі три основних мобільних оператори («Київстар», Vodafone, Lifecell), інтернет-провайдер «Ланет», Укрпошта, видавництва Bimba і «Видавництво», телеканал «Київ 24», агентство «Укрінформ», мережа магазинів Comfy та інші. Аналогічно себе проявили також Міністерство закордонних справ і Міністерство культури й інформаційної політики.
  
  

• Співачка Оля Полякова очолила українську колону прайду в Лондоні, поставши в костюмі борчині за справедливість, права людини і свободу, зазначивши: «Війна не обирає, якої ти статі, сексуальної орієнтації або який у тебе колір очей». Хоча це позиціонувалося як підтримка ЛГБТ+ спільноти знаменитістю, сама спільнота сприйняла такий жест неоднозначно в сенсі того, що на чолі колони доречніше було б бачити все-таки ЛГБТ+ людину.
  
  
• Керівник «Укрзалізниці» з пасажирських комунікацій, анонсуючи в травні жіночі купе, серед тих, кому вони мають бути доступні, назвав і трансжінок. Проте, схоже, це була радше суто медійна заява, ніж реальна готовність врахувати особливості трансжінок – зокрема, тих, хто ще не отримали юридичне визнання гендеру. Система купівлі квитків зараз лише повідомляє про те, що певні місця належать до жіночих купе, тож допуск до них у разі виявлення в людини чоловічої паспортної статі може залежати від рішення провідниці/провідника. Про наявність в «Укразалізниці» спеціальних інструкцій на такі випадки наразі невідомо.
  
  
• Відповідно до аналізу медійного простору, проведеного влітку 2023 року медіааналітикинею Ольгою Білоусенко, більшість публікацій на тему законопроєкту № 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» мали нейтральний або позитивний характер. При цьому така тенденція поширилася також на регіональні онлайн-медіа. Позитивним, на думку аналітикині, можна вважати й загалом сам інтерес з боку ЗМІ до цієї теми, намагання розбиратися та аналізувати її.
  
  

Недружні:

• У березні ВРЦіРО виступила з закликом до Верховної Ради відхилити законопроєкт про реєстровані партнерства, назвавши його «атакою на інституцію шлюбу та сім'ї». Незабаром аналогічні заяви зробили всі основні українські церкви. Більше того, в липні Православна Церква України затвердила декларацію «Про негативне ставлення до гріха содомії (гомосексуалізму), його пропаганди у суспільстві, до гендерної ідеології і так званих одностатевих шлюбів (одностатевих співжиттів)», сутність якої безпосередньо випливає з назви. До того висловлювання з боку ПЦУ щодо ЛГБТ+ тематики хоч і не були дружніми, але зазвичай менш категоричними, тож, вочевидь, саме законодавча ініціатива щодо цивільних партнерств підштовхнула до більш жорсткої позиції.
  
  
• Деякі місцеві ради здебільшого на Західній Україні, зокрема Львівська обласна рада, Івано-Франківська та Луцька міські ради, звернулися до Верховної Ради із закликом не ухвалювати законопроєкт щодо цивільних партнерств, який начебто несе «загрозу для національної безпеки України та захисту її національних інтересів». Зауважу, що кілька років тому хвиля подібних звернень з місцевого рівня, координованих церквами, посприяла тому, що пункт про цивільні партнерства був фактично знятий з порядку денного Плану дій з реалізації Національної стратегії в сфері прав людини 2015–2020 років. Зараз, проте, такі звернення не стали настільки масовими, що зайве вказує на загальну зміну суспільних настроїв щодо ЛГБТ+.
  
  
• У червні, на тлі прайд-місяця, компанія Soft.ua опублікувала вакансію, в якій серед вимог зазначила, що кандидат має «не відноситися до ЛГБТ спільнот». Незабаром, після численних негативних реакцій у мережі, вимогу було видалено. Натомість компанія опублікувала позиційний допис у соцмережах, де відзначила, що виступає за українські традиції та проти ЛГБТ, яких прирівняла до «збочинців» (sic!) та російських окупантів. Коли і цю публікацію було заблоковано, у компанії заявили, що стикнулися з «організованою атакою ЛГБТ», і що попри видалення вимоги їхня позиція залишається незмінною.
  
  
• У червні правоконсервативні військові почали поширювати тезу про начебто відсутність в армії ЛГБТ+ військових. Детальніше цю ситуацію розглянуто вище в розділі про ЛГБТ+ людей на військовій службі.
  
  
• Так само в червні, коли мережа магазинів Comfy підтримала ЛГБТ+ спільноту райдужним логотипом, організація «Права молодь» влаштувала акції біля її магазинів у Львові та ще кількох містах, де роздавала листівки, називаючи Comfy «клубом для педофілів». Акції, втім, не дали бажаного для їх організаторів ефекту: маркетингова директорка Comfy відзначила, що як продажі в мережі, так і кількість її підписників у соцмережах тільки зросли.
  
  

Ці приклади загалом підтверджують описані вище тенденції, по-перше, щодо поляризації позицій навколо ЛГБТ+ тематики, а по-друге, що загальна суспільна думка стає більш прихильною до ЛГБТ+ людей.

Останнє показують і соцопитування, проведені в 2023 році. Так, чергове опитування КМІС, зроблене на замовлення Правозахисного ЛГБТ центру «Наш світ» у травні, виявило подальше зниження негативного ставлення до ЛГБТ+ людей (33,9%) і зростання позитивного (15,5%). Крім того, 67,3% вважають, що ЛГБТ+ люди повинні мати рівні права з іншими громадянами (25,9% проти цього), а 28,0% підтримують право ЛГБТ+ людей на реєстровані партнерства без спільного усиновлення дітей (38,9% проти). В останньому число противників усе ще переважає, однак є також 25,8% людей із байдужим ставленням, і при збереженні тенденції вони більшою мірою поповнюватимуть число прихильників. Опитування від групи «Рейтинг», проведене в березні, демонструє на перший погляд гірші результати: 9% позитивного ставлення до ЛГБТ+ людей проти 41% негативного. Проте однозначно негативне із них складають тільки 28%, при тому що є також 48% респондентів із нейтральним ставленням. Отже, тут так само видно великий потенціал для зміни ставлення на позитивніше, якщо зміни продовжуватимуться в тому ж дусі. Нарешті, опитування цифрової платформи ЮНІСЕФ U-Report, проведене в листопаді в чат-боті платформи, виявило, що серед молоді 14–34 років 80% жінок і 52% чоловіків підтримують рівність прав для гетеросексуальних і гомосексуальних людей. А 56% респондентів підтримують запровадження одностатевих партнерств із можливістю удочеріння/усиновлення дітей. Хоча це опитування не є повною мірою репрезентативним, усе ж можна звернути увагу, що саме молодь демонструє вищий рівень прийняття ЛГБТ+ людей. Згадане вище опитування від КМІС у розрізі даних за віком показує аналогічну тенденцію.

Описані в цьому розділі тенденції зрештою повертають нас до початкових розділів, де йшлося про державну сферу й законодавчі зміни в ній. Адже такі зміни іноді гальмуються політиками з тих міркувань, що їхні виборці начебто цього не підтримають. Отже, еволюція суспільних настроїв має стати переконливим аргументом для депутатів, що прийняття законопроєктів, спрямованих на рівність прав для ЛГБТ+ людей, нині на часі.

Якщо підсумувати всю розглянуту динаміку, з одного боку можна побачити, що майже в усіх сферах за 2023 рік є позитивні зміни. З іншого ж, у жодній із них ці зміни поки не призвели до результатів, які задовольняли б пропозиції щодо покращення захисту та забезпечення прав ЛГБТ+ людей, представлені в 2022 році. Отже, державним інституціям потрібно продовжувати рух по тих напрямках, де певні кроки вже зроблено (це, насамперед, розгляд і прийняття законопроєкту № 9103 про реєстровані партнерства, законопроєкту № 5488 про посилення відповідальності за дискримінацію, злочини ненависті та мову ворожнечі за ознаками СОГІ, а також впровадження МКХ-11), та активізуватися по інших, де з їх боку руху поки не було або ж він мінімальний.

При цьому подальша динаміка змін в Україні – не лише в означених сферах, а й у ширшому контексті – впливатиме на становище українських ЛГБТ+ людей як безпосередньо, так і непрямо. Так, звільнення територій, зараз окупованих російською федерацією, сприятиме тому, що ЛГБТ+ люди, які знаходяться там, повернуться в правове поле України й опиняться в більшій безпеці. І навпаки: нові територіальні втрати призведуть до погіршення становища ЛГБТ+ людей на відповідних територіях та можуть підштовхнути до нової хвилі евакуації загалом із України. Якщо ж як перебіг подій на фронті, так і загальна соціально-політична ситуація в Україні розвиватимуться в позитивному напрямку, то більше ЛГБТ+ людей, які зараз за кордоном, повертатимуться назад до України.

Також євроінтеграційні процеси, які в 2024 році мають переходити вже на рівень підготовки до вступу в ЄС, тримають відкритим вікно можливостей, що сприятиме просуванню ініціатив з покращення рівності прав для ЛГБТ+ людей. При цьому, втім, громадським активісткам та активістам варто не чекати, що представники державної влади підтримуватимуть їх самі з огляду на рекомендації з боку ЄС, а, залучаючи союзниць і союзників із прихильно налаштованої частини суспільства, теж користуватися можливостями й збільшувати тиск на владу, вимагаючи скорішого втілення змін, що наближатимуть рівність.